Я страшенно ревную...

-  Доброго ранку, Максиме Миколайовичу, - спішили привітатися колеги з новим директором, що припаркував свою дорогу автівку і неквапом йшов до шкільної будівлі.

Світлана зайшла у двір ліцею на кілька хвилин пізніше. Вони  зустрілися на порозі і він люб’язно відчинив їй двері, при тому ніби випадково торкнувся її руки , пропускаючи вперед себе. Ніхто цього не помітив, а для неї це була катастрофа – обличчя спалахнуло, а серце застукотіло з прискоренням…Ого, я так довго не витримаю, - подумала, але в той день на неї чекало ще багато цікавого.

- Максиме Миколайовичу, доброго ранку! Як Вам у наших краях? Вже облаштувалися на новому місці?, - турботливо запитувала заступниця нового директора.

- Дякую, у мене все чудово, звикаю. Ось сьогодні потрібно познайомитися із закладом, хочу подивитися документацію.

- То давайте я Вам усе покажу, хто ж краще може це зробити?

-  Не думаю…, - загадково промовив, він побачив Світлану, що розмовляла із Степаном Івановичем. Вмить прийшло рішення і , полишивши Ірину , попрямував до них.

- О, Максиме Миколайовичу, доброго ранку, як здоров’ячко, як настрій?, - запитав безтурботно Степан, натякаючи на вечірку.

- Краще не буває, - відповів , підтримуючи настрій Степана,  а потім звернувся до Світлани:

- Світлано Миколаївно, можна Вас попросити про послугу?

- Яку?, - запитала, також граючи свою роль, але від його присутності, серце стрибало, як навіжене.

- Я хочу , щоб Ви познайомили мене зі своїм закладом.

- Але ж я вже…, - намагалася відмовитися, але разом з тим  так хотілося пройтися з ним поруч.

- Ніяких але, хто як не Ви можете розповісти мені все, що потрібно знати директору?, - його очі сміялися, він відчував, що твориться у її голові зараз.  – Відмова не приймається!

- Але ж у мене  урок!, - раптом вона згадала, чого прийшла сюди.

- Гаразд, я почекаю, займуся документацію тим часом.  А коли у Вас буде «вікно»?

- Через два уроки я буду вільна.

- От і домовилися! Буду чекати Вас у своєму кабінеті, - наголосив на «своєму».

   Два уроки провести і не думати про Макса, це потрібно було могти. Розповідаючи дітям про  Коліївщину , про Максима Залізняка, про козацького полковника Максима Кривоноса, все боялася, щоб не вплести туди якоїсь своєї думки про свого Максима, адже повітря у закладі було насичене невідомістю і це її дуже турбувало.

- Світлано Миколаївно, а хто цей новий директор? Звідки він приїхав? Які предмети буде викладати?, - питання сипалися від дітей, лиш дала їм волю в кінці уроку.

- Я не все знаю. А що до предметів, то у цьому році – ніяких. Можливо у наступному, - відповідала , а сама рахувала хвилини до того  часу, коли зможе знову з ним зустрітися.

  Він сидів за столом у кабінеті, у її кабінеті і за її столом, а поруч нависала над ним заступниця і щось старанно пояснювала, нахиляючись надто близько, торкаючись рукою екрана його ноутбука. Коли Світлана побачила їх, заступниця різко відхилилася, а на обличчі Максима промайнула тінь посмішки: « То як,  хочеш іще приховувати наші стосунки?»- говорила вона.

- Максиме Миколайовичу, я вже вільна і ми можемо іти.

- Уже?, - продовжував її випробовувати.

- Так, бо згодом я буду зайнята.

- Гаразд, тоді ходімо. Алло Ігорівно, здається так? Продовжимо пізніше.

- Добре, я зачекаю, - пожвавішала та.

- Ходімо, - Світлана намагалася бути такою ж діловою , як і на посаді, а сама подумала: «Я зроблю так, що ти не дочекаєшся його» - вона відчувала , що починає страшенно ревнувати.

- Світлано Миколаївно, що це з Вами?, - він ледь стримувався, щоб не розсміятися.

- А що зі мною не так?, - вона стенула плечима і продовжувала крокувати вперед.

- Лаааано,- він нахилився ближче до її вуха, - ми куди це так поспішаємо, ти ж ніби маєш мені щось розповідати?

- А я й розповідаю, ось наші кабінети фізики і хімії, он там кабінет образотворчого. Але ми не можемо туди зайти, бо йдуть уроки. Це вже Ви колись сам, - вона не могла ще заспокоїтися від побаченого. Навкруги були люди, вона розуміла, що має взяти себе в руки.

- Давайте розпочнемо нашу екскурсію з нульового поверху. Що у вас там?

- Ходімо, покажу, - вони попрямували на нижній поверх.

  Вона показувала приміщення спортивної зали, їдальні, підсобних приміщень. Кругом були працівники, люди зустрічали привітно, запитували самі і охоче відповідали на його запитання. Вона відмітила про себе, що менеджер він ще той, бо ні дня не працював у школі, але дуже швидко зорієнтувався у процесі. Про це свідчили, як його запитання так і відповіді. Вона вчергове захоплювалася ним. В якусь мить мимоволі торкнулася його руки, так, ніби, чи то хотіла висловити своє захоплення, чи підтримку, а може підсвідомо хотіла сказати « він мій!». Але він миттю зреагував і поспішив на вихід.

- Що тут?, - запитав, вказуючи на двері за поворотом коридору, де нікого не було.