Ранок несподіванок

Розбудили її незнайомі до цього часу звуки. Зовсім поряд біля неї щось ворушилося і стиха скімлило. Спочатку охопив жах, а потім сміх.

- Мій хороший, ти кличеш мене? Уже  пора? Зачекай хвилиночку, - так примовляючи, вона швиденько одягла спортивний костюм, одягла ремінець і повідок Бею.

- Ходімо вже, - прочинила двері з квартири і відчула вранішній холодок. – Та якось цього разу впораюся!

Але , чим нижче вони з Беєм збігали до виходу, тим холодніше ставало. Бей помчав щодуху, а вона не могла йому голосніше гукнути, щоб не потривожити ранковий сон мешканців будинку, тому лише  тихо попередила:

- Бей, там же двері вхідні зачинені, почекай, - але це швидше було самозаспокоєнням.

Вхідні двері, не диво, були прочинені і їх здається хтось тримав,  а поряд весело підстрибував Бей і хвацько виляв хвостиком.

- Бей, ти геть мене покинув, - хотіла подати свій голос псу, а натомість побачила…того, кого геть у цю пору не надіялася бачити. Вона надто швидко збігала сходинками, тому зупинитися не встигла, то ж по інерції зупинилася аж в обіймах Макса. Та так там і залишилася спантеличена.

- Тепер ви, пані, будете спритніше бігати. І ранки будуть саме такими…

- Якими? Ви, пане, будете кожного ранку тут?, - вона пильно дивилася в його очі .

- Я б дуже цього хотів! Якби лишень ти була не проти! Але я мав на увазі, що Бей кожного ранку о п’ятій  проситься на прогулянку.

- А ти, знаючи його розпорядок, уже чатував нас тут?

- Так! Я знав, що побачу тебе зранку таку заспану, солодку, бажану…, - він тримав у своїх міцних обіймав і здається геть зовсім не мав наміру її відпускати. А вона? А вона і не просилася.

Бей, якому Макс завчасно зняв повідок, подорожував двориком, обстежуючи і знайомлячись із територією. А вони стояли в обіймах, перед вікнами всього будинку і її цікавила думка:

- От, якщо зараз нас бачить хтось із вікна, як ти гадаєш, що хорошого про мене скажуть мої сусіди?

- Нічого поганого! Скажуть – нарешті їхня вчителька завела собі собаку і чоловіка, - його очі сміялися, він торкнувся вустами її щоки.

- Теж мені порівняв собаку і чоловіка.., - вона хотіла ще щось сказати, але шансів у неї не було. Його поцілунок був кращим з того, що було сьогоднішнього ранку.

- Можна я тебе поцілую?, - промовив жартома, - я хотів тебе саме це запитати, але не встиг!

- Можна, - видихнула і знову задихнулася у поцілунку.

- Я хочу, щоб мій кожен ранок був таким!, - шепотів, обіймав, цілував. А їй зробилося геть зовсім байдуже на те, що скажуть люди. Вона розуміла, що це саме те почуття зайшло у її серце, що  це саме те щастя проситься у її оселю, якому вона не має ніякого бажання відмовляти.

- Максе, я хочу запитати, - вагалася вона.

- Запитуй!, - він був упевнений у собі.

- Хто вона?

- Ніхто! Просто жінка, з якою я зрідка зустрічався. Але вона не мала на мене ніякого права. Я знайшов того, хто сповістив їй про нас. Він покараний справедливо, бо вирвав тебе у мене на такий довгий час. Змусив тебе почуватися жахливо. Ти пробачиш мені?

- Я так довго на тебе чекала…, - промовила ледь чутно, а на більше не стало сил.

Вони йшли вулицею, він одягнув її у свою куртку, а Бей весело біг попереду, час від часу повертаючись, радіючи разом з ними.

- У мене була дружина, але я втратив її багато років тому. Вона народжувала нам доньку, але не врятували нікого. Я залишився на довгі роки один.

- Вибач, я не знала…

- Ти як диво, як промінь запала в моє серце і розум. І не виходиш звідти. Я так довго на тебе чекав…-  повторив він її слова.

- Я також…, - прошепотіла так тихо, що навіть сама себе не почула.

- Іноді, коли ми цього  зовсім не чекаємо, життя підносить нам чудові подарунки! Той день був саме таким подарунком!

- Ходімо, буду годувати вас сніданком, свого собаку і свого чоловіка, - пожартувала Світлана, додаючи уже трішки більше гучності своєму голосу.

- Ти серйозно?, - запитав здивовано, але з надією в очах.

- Я серйозно. У моєму домі тепер не буде тихо, я цього не хочу, - вона це промовила, навіть не розуміючи, що тільки- но зробила. Він зрозумів її правильно!

- Ти дозволиш бути завжди поруч?

- Я хочу бути завжди поруч!, - повторила за ним , як ехо.

- Обійми мене і перевір -  там у мене крила не ростуть? Бо я все ще не вірю! Ти не заперечуєш проти того, щоб ми були разом?

- Ні, я ж сказала, що я цього хочу. І ніщо мене більше не турбує! , - вона була рішуча. Йому це подобалося і додавало ще більше впевненості.

- І ти вийдеш за мене?, - він це запитав, все ще не надто вірячи у відповідь.

- А це вже як карта ляже!, - знову відповіла сміючись і, вхопивши за руку, повела у свій дім. Вона була щаслива сьогодні і не хотіла планувати щось на потім. Якщо їм судилося бути разом – будуть. Якщо -  ні, то хай буде добре хоч зараз!