А мелодія все та ж...

   Він повів її за руку на середину танцювальної зали. Раптом відчула себе попелюшкою, яку знайшов принц. Вона вже не звертала уваги на тих, хто спостерігав за ними. Їй просто було добре. Вона знову відчувала тепло його рук, чула його голос.

- Ця пісня була для тебе, а ти хотіла втекти?

- Так.

- Розумію. Пробачиш мені колись?

- Не знаю.

- Мені подобається відповідь. Є надія.

- Мене цікавить зараз інше.

- Що саме?

- Як успішний бізнесмен став директором ліцею?

- Це просто. Кожна з моїх трьох вищих освіт час від часу ставали мені у пригоді. Свою кар’єру я починав на сцені, співав у ресторанах і навчався в педвузі – з мене мав статися вчитель музики. Але…на стався. Зрозумів, що то не той заробіток. Тому далі був політех, а потім економіка і менеджмент в університеті.

- Не перестаєш дивувати…

- І не перестану! За цим сюди приїхав!

- Макс!, - з її грудей виривається важке зітхання.

- Гаразд, мовчу! Про все – потім! Але нам потрібно поговорити!

- Потім. Головне: для всіх – ми незнайомі!

- Це надовго?

- Як карта ляже!

- Обнадійливо!

  А далі – мовчання. Більше, ніж слова! За них говорили їхні тіла, їхні серця, погляди, дихання. Мелодія звучала довго, до них приєдналося ще декілька пар і стало комфортніше – вони могли хоч трішки заховатися поміж інших. Її рука втомлено провисала і він це відчув, тому підніс її  і поклав собі на плече, а свою поклав їй на талію.  Для ледь знайомих це був дивний спосіб для танцю! Чи хтось щось запідозрив? У цей момент вони не думали! Вони були поруч і їхнє дихання спліталося з ритмами мелодії. Яким буде наступний їх крок? Чи пробачить йому? Чи переконає її?

Хтось залишав танець, хтось доєднувався, а вони все танцювали. В якийсь момент вона зрозуміла, що втомилася від хвилювання, від поглядів, від...

- Максе, ходім, досить вже, - благальний погляд.

- Так би і танцював з тобою весь вечір, але..., -  він кивнув музикантам і вони зупинились.

- Ти так з ними домовився?, - вражено запитала.

- Так! Хлопці чудові, з ними легко.

- Але ж вони можуть здогадатися…

- І нехай!

- Ні! Не можна!

- Чому ти так наполягаєш?!

- Не потрібно нікому знати, я не хочу. Я…

- Гаразд, гаразд, домовилися. Буде так, як ти хочеш! Ти вперта, але я над цим попрацюю, - додав уже зовсім тихо і провів  до її місця.

Це був особливий стан. Коли ти розуміє, що все неправильно, що не можна йти в ту сторону, але ти йдеш, не знаючи , що буде далі. Це ніби ти розпочав речення, а що хотів сказати ще не придумав… Вона піддалася магії його очей, голосу, рук…Знову! А тепер сидить, дивиться у повні здивування очі Степана і не розуміє – їй плакати чи сміятися? Вона не знала, що буде далі, тому не хотіла, щоб хтось знав, що знайомі. А тим більше про...

- Свєто, це ШО було? - так Степан дозволяв собі звертатися до неї на правах однолітка і однокурсника. В його інтонації вимогливість, подив, сміх.

- Ти в шоці? Збери його в кулак і терпи! Бо я в не меншому. Але запам’ятай – знаєш лише ти! То ж не нашкодь собі! З ним жартувати не слід!

- Поняв!, - знову перейшов на сленг Степан. Вона зачепила дорогоцінну  струну  в ньому – він любив бути особливим. Вона це знала і вміло скористалася – буде безцінний спільник і помічник. Зі Степаном простіше, а от що з собою діяти? Занадто багато невідомих у цій задачі!

- Свєт, а по коньяк ми йдемо?, - все ще не вгамовувався Степан.

- Йдемо! Звичайно ж йдемо, - вона починала оживати. Граєш Максиме Миколайовичу у цю гру зі мною? Гаразд, я підіграю, а що з того  вийде - побачимо! Придумав же таке – директор ліцею! Це ж потрібно було пройти конкурс! Що хотів цим доказати?