Я шукав і я знайшов!

    Ну от! Перший раз своє професійне свято   вона святкуватиме уже звичайним учителем. Сьогодні буде святкова педрада, а потім замовлений корпоратив десь у кафе. Як це буде? Директора так і не призначили. Її заступниця тимчасово виконує обов’язки. Чекають результатів конкурсу. І чомусь їй сумно. Можливо дійсно поспішила? Тепер у неї стільки вільного часу, що не знає куди й подіти його. Влітку чудово відпочила – за всі роки. Здійснила одну з головних своїх мрій – об’їздила всі найближчі західні країни. Решту – на наступне  літо запланувала. То ж чому сумувати? За чим? Хіба що…Той день…він був наповнений сонцем і радістю!

  Так, сама з собою сперечаючись, відвідала салон краси і вийшла звідти королевою. "От тепер я готова святкувати!," - подумала і зразу ж отримала повідомлення: « Ти де? У нас тут нового директора представляють».  Повідомлення трішки збило з пантелику. Рано чи пізно це мало статися, вона готувала себе до цього. Це було її свідоме рішення, але якось уявити собі когось чужого у своєму кабінеті не могла. "Нічого, звикнеш," - умовляла і переконувала себе. На педраду вона свідомо не захотіла йти, вирішила запізнитися і на корпоратив. Прийти вирішила спеціально, коли вже відбудуться всі вітання, адже це колись вона всіх вітала. А тепер потрібно якось звикнути до того, що вона серед слухачів.

 Зайшла до святкової зали, коли вечірка була в розпалі. На сцені хлопці-колеги,  як і  завжди на їхніх святах, награвали різні мелодії та співали. Раптом мелодія зупинилася, а натомість заграв марш. Так завжди її прихід зустрічали вони, коли заходила посеред пісні. Це була традиція. Хлопці вже були веселенькі і геть забули про ситуацію. На мить все завмерло. Очікували, що ж тепер буде далі. Григорій, один із учасників музикального гурту, швиденько викрутився з цієї халепи. Він просто й весело промовив у мікрофон:

- Ласкаво просимо нашого екс-директора до мікрофона!

  Всі чекали. Світлана зупинилася, збиралася з думками. Але це була лише мить розгубленості. І вже , коли вона рушила до сцени, зі свого стільця  підвівся чоловік.  Він повільно йшов їй назустріч. А вона ще повільніше усвідомлювала всю несподіваність ситуації. Розум пручався, здається він відключився зовсім. Вона механічно переставляла ноги, бо потрібно йти. Але куди йти? До нього? Звідки він тут? Чому? Хто він? У якій ролі? Серце також давало збій. Воно не гупало, не стукало, а ніби принишкло , як зазвичай затихають птахи перед грозою. Свідомість також утворила чистий простір, як білу пляму. Навіть думки поступово кудись зникли. Перед очима лише постать , лише очі, лише усмішка. Усмішка... Уважний погляд…Про що це? Як зрозуміти? Врешті вона не побачила там лихого. Він обіймав  тим поглядом! Усмішка ніби от-от промовить:  Я шукав! Я знайшов! Я прийшов!

 За ними спостерігали . Але ніхто не міг знати, що відбувалося у обох в серцях. Їхні погляди зустрілися. Він упевнено подав їй руку для знайомства, а  вона механічно подала свою зовсім несвідомо.

- Доброго вечора, пані. Максим Миколайович!

- Світлана Миколаївна, дуже приємно. Я так розумію, Ви наш новопризначений директор? - запитала, з усіх сил намагаючись не видати свого страшенного хвилювання. Він подав їй руку та так і повів до сцени , не відриваючи погляду. Хто міг їх зрозуміти? Ніхто! Вона трималася з усіх сил, а він тримав за руку, час від часу стискаючи, ніби, щоб підтримати її дух. На щастя, все той же Григорій у такт її кроків тихенько вистукував на клавішах і це додавало їй сил. Вона змогла! Вона впевнено дійшла і весело привітала:

- Шановні колеги, я вдячна вам за увагу! Нам завжди гарно працювалося. Тому я вас щиро вітаю з нашим професійним святом. І як завжди бажаю щасливих сонячних днів, розкішного здоров’я, могутнього терпіння, справедливої зарплати, гарних учнів, адекватних батьків, розумного начальства.

  Останнє побажання викликало у присутніх живе зацікавлення. Брови нового директора стрибнули догори. А вона на мить перевела погляд на нього і з веселою посмішкою добавила:

- Вибачте, пане директоре, але це традиція. Малось на увазі не ви , а те начальство, - і вона показала пальцем догори.

  На його обличчі засвітилася усмішка і він знову подав їй руку і допоміг зійти зі сцени. Але руку не відпустив, запропонував їй місце  за своїм столом. Світлані потрібен був час, щоб вийти зі стану цієї невагомості. Вона дійсно була, як уві сні. Здавалося, що от-от втратить свідомість. Їй потрібен був час, щоб усвідомити, що саме сталося. Тому відмовилась. Чого завгодно вона могла очікувати - тільки не такого.  Почала шукати очима собі місця десь у найтемнішому кутку зали. Побачила, як її помахом руки покликали друзі, її ровесники. Туди  вона і пішла,  тримаючи осанку рівно і посміхаючись.

- Ну, Гриць і втворив, він забув , що ти вже не директор, - весело сміючись обговорювали ситуацію колеги. Вона підтримувала веселу розмову, пила вино, щоб вгамувати своє серце, весело сміялася разом з усіма, щоб ніхто нічого не запідозрив. А в самої в голові тисячі думок. Звідки він тут? Чому директор? Як зумів? Які у нього наміри? Як він її знайшов і що тепер чекає на неї? Відповіді не було на жодне запитання. Що взагалі коїться?, - хотілося кричати або втекти. На підході вже були сльози, але не можна. Тому потрібно зникнути, але теж не можна – подумають злякалася.

  А свято продовжувалося. Нового директора запрошували до танцю, а вона лиш спостерігала і згадувала , тихенько заздрила, адже так скучила за його руками. А потім спалах – той шум у коридорі, голоси, її ганебна втеча… Цього пробачити вона не зможе!