Анджей, де правда?

  У їхній групі було всього декілька чоловіків, включаючи керівника групи. Останні події так закодували Світлану, що вона зовсім не помічала поруч себе людей чоловічої статі. Принципово! Вони перестали для неї існувати. Але , якою б великою не була образа і біль, час стирає гострі кути і розтоплює будь-який лід. То ж , коли одного чудового дня у їхній групі з’явився Анджей, всі жінки відчули новий прилив енергії. Для неї він залишався непомітним до тих пір, поки не зрозуміла, як швидко він став п’ятим у їхній дружній жіночій групі. Він просто почав завойовувати простір їхнього спілкування. У нього потрібно було запитати, йому потрібно було розповісти, з ним потрібно було порадитися, без нього не можна…Він так вдало доповнював їхню четвірку, що без нього вони себе вже не уявляли. І коли закінчився тур, зрозуміла річ, що розлучатися було складно. Це була просто дружба дорослих людей, які не дозволяли собі думати ні про що інше, ніж про дружбу. Ці стосунки не псували заздрощі, ревнощі, недомовки. Це була група однодумців - людей, виснажених своїми проблемами, що шукали спокою для душі. У кожного була своя історія, але ніхто не втручався у кордони  загадки іншого. Взаєморозуміння, повага і підтримка були основою цих стосунків.

- Не хочеться щось мені ще повертатись додому, - заявила Настя в останній вечір, коли гуртом веселилися у якомусь місцевому барі.

- До кінця літа ще місяць, я і не планую повертатися, - чесно зізналася Світлана. І в цю ж мить зловила на собі відвертий запитальний погляд Анджея. Щось промайнуло там дивне і не дуже для неї зрозуміле. Це було вперше. Насторожило і стривожило. Що це? Зазвичай він ніколи в очі не дивився, хоча поряд був завжди. Вона якось сама для себе навіть відмітила, що  він ніби справжній охоронець - весь час поруч. І значення цьому не надавала ніякого. Він був з усіма однаково ввічливим, дотепним, приємним. З ним було зручно.

- І що ж ти плануєш?, – запитав Анджей, вдавано байдужим тоном. Але вона все ж вловила ледь помітну тінь зацікавленості.

- На карті залишилася ще невивченою Болгарія. Дуже хочу оздоровитися болгарською мінералкою, - зі сміхом повідомила друзям.

- Ого, а ти не гаяла часу, все щось там вишукувала у своєму гаджеті,- в тон їй відповів він.

- У Софії налічується понад сорок термальних джерел, цілющу силу яких оцінили ще древні римляни. То ж варто спробувати! Хто зі мною?, - запитала так, для годиться, бо для себе вже давно визначилася: повернеться в Україну в кінці серпня, перед тим, як іти на роботу. Цей факт уже починав її лякати, як і той, що ніяк не виходив з голови, попри силу-силенну інформації і емоцій. Перед очима раз-по-раз виникає образ Максима, його голос, що наспівує «Якби не було тебе…То я б напевне теж не жив!», його руки, що ніжно тримали її, а потім спалахує у пам’яті той ранок і все…Вона ще не їде! І на роботі…мабуть уже новий директор, для неї нові випробування… Тому, ні! Подорожуватиму далі.

- Я б також поїхала туди. А ще давайте гайнемо на Золоті Піски. Болгарія без того курорту зовсім не те. Хто за?, - уже впевнено закликала Людмила, яка до цього ще вагалася.

- Дівчатка, я не поїду, мене кличуть діти. А вам бажаю гарно позасмагати на сонячному узбережжі, - з сумом повідомила Христя.

- В такому разі, сьогодні вечір прощання з Христиною, - підсумував Анджей своєю красивою польсько-українською мовою.

- Ти також з нами?!, - щиро здивувалися всі хором.

- А куди ж я вже без вас? Та й самих вас боязко відпускати, ще вкраде хтось!, - всі сміялися з почутого і були задоволені його рішенням. Лише згодом Світлана згадає ці слова.

Подорож Болгарією була дивовижною. Вони подорожували уже автономно. Орендували автомобіль, самі вирішували куди і коли їхати, де заночувати, де і як харчуватися. Це було свято для душі. А потім настало свято для тіла. Вони досхочу ніжилися на пляжі, тішилися морськими хвилями і раділи життю. Хай там що, а воно продовжувалося! Їй подобалася компанія друзів, вони не давали сумувати. Лише коли залишалася наодинці…

- Ти чому сумуєш?, - якось запитав Анджей, прилягаючи біля неї на пляжі.

- З чого ти взяв?, - перепитала, адже він ніколи не говорив з нею про особисте.

- Бачу. Твій погляд змінився…

- Невже? Коли це ти помітив?

- Та…щойно…, - віджартувався він.

- Щоб помітити щойно, потрібно було бачити до того. Анджей, де правда?, - намагалася жартувати також.

- Не сумуй, все буде дуже добре!, - він сказав це надто серйозно і надто переконливо.

- Хотілося б вірити!, - відповіла чомусь також серйозним тоном, хоча спочатку хотіла продовжити розмову жартома.

- Принести тобі морозива?, - змінив швиденько тему.

- А , давай!

- Фісташкове?, - запитав, а вона здивовано подивилась на нього.

- Звідки…

- А може полуничне, - чомусь раптом перебив її.

- Та ні, фісташкове, - все ще недовірливо промовила.

- Гаразд, чекай на мене.

Це не перший сюрприз був на сьогодні.

   Вона повільно виходила з води, коли побачила чоловіка, що йшов назустріч. На мить зупинилася в нерішучості. Звідки він тут?! Вона навіть ступила крок назустріч. Але чоловік пройшов повз і вона зрозуміла, що їй привиділося. А серце зробило подвійний кульбіт. Невже, якби це був він, ти б кинулася в його обійми? Звичайно ж, що ні!- так говорив розум. Я подумала б, бо скучила за тими очима і тим голосом, за тою увагою…- так шепотіло серце.