Перші кроки до нового життя

   Будиночок був невеличким і затишним, дворик засаджений квітами і плодовими деревами. Все охайне, доглянуте. Головне, що тут було дуже спокійно і тихо. Майже кінець вулиці, що так і називалася – Тиха. Господиня дому віддала ключі і навідувалася зрідка. Світлана сама поралася на цьому господарстві, де головно потрібно було полити квіти у дворі та об’їдатися смачними літніми фруктами. До її послуг була вся побутова техніка, недалечко магазин з потрібними продуктами. Не життя, а казка! Незабаром і подруга з’явилася, щебетушка Соломійка. Сусідська дівчинка років шести якогось дня забігла до неї у двір слідом за своїм котом, що втік від неї на яблуню.

- Ти що тут робиш, красунечко? , - запитала Світлана дівчинку, яка заглядала на дерево і просила кота злізти.

- Моя Василинка ондечки сидить, - розпачливо хлипало дівча. Яблунька була невисока і Світлана легко дотяглася до тієї Василинки.

- Дуже дякую, пані, - вдячно промовило дівча. Для Світлани таке звертання було незвичним, але дуже сподобалося.

- Немає за що. Панночко, а як же тебе звуть? Де ти живеш?, - запитала.

- Соломійка я, а моя мама – Емілія. Тато каже на нас Мія і Міля. Наш будинок ось, - і вона тицьнула пальчиком на будинок, що був поруч із цим.

- Ох і гарні ж у вас з мамою імена! А мама вдома?, - перепитала, щоб бути впевненою, що дівчинка доглянута.

- Так, вона недавно приїхала. Але скоро знову поїде, - сумно добавила дівчинка.

- Куди поїде?, - перепитала дівчинку.

- Знову до своєї Італії. Вона там гроші заробляє, - аж тепер Світлана зрозуміла, чому такий красивий будинок і він дещо у європейському стилі.

- Ходімо, я відведу тебе до мами, - взяла Соломійку за руку і повело до будинку. І чомусь защеміло у грудях. Така ніжна ця дитяча ручка, це ж і у неї могла б бути донечка, або… Свого часу не захотіла заміж, а може не любила… Але є вже як є…

- Доброго ранку, пані Еміліє.

- Доброго ранку, - на сходинках красивого будинку стояла така ж красива молода жінка.

- Тут ми з вашою донечкою випадково познайомилися…

- Мамусю, я Василинку шукала, а вона до цієї пані забігла, - дівчинка оправдовувалася чому полишила двір.

- Дуже дякую Вам, пані…

- Я – Світлана, - і вона подала руку для знайомства. - Орендую тут на літо будинок у ваших сусідів. Так що заходьте, і ти забігай красунечко, якщо Василинка твоя знову втече, - вона вже зібралася йти, але Емілія відповіла:

- Називайте мене просто Міла і , якщо не поспішаєте, то залишіться чаю поп’ємо, у  мене пиріг уже спікся.

- Ви вже встигли і пиріг спекти?

- Так, я працюю за кордоном, а там немає коли довго спати, то ж  я звикла всю роботу робити зранку.

- А я ще ні разу за кордоном і не була, - вголос подумала Світлана.

- Ой,  для цього потрібно не багато розуму. Ходімо, я Вам порозказую.

    Емілія була дуже цікавою жінкою. Її світ був життєрадісним, наповненим турботами про дім, сім’ю, родину. З юного віку привчена до важкої праці заробітчанства, але знаходила у цьому багато позитивного і погляди її були оптимістичними. Я все ж таки правильно зробила, що вивільнила себе, думала Світлана , слухаючи оповідки Міли.

- Міло, а що, якби і я з Вами поїхала до Італії.

- На роботу?, - здивувалася та.

- Ні, просто так, задля подорожі.

- Гаразд, ми це запросто можемо організувати. У мене багато друзів і тут, і там. У Вас паспорт є?

- Ні, немає. А довго його робити? І давайте на ти.

- Гаразд, мені так більше подобається. За два-три  тижні паспорт буде готовий, у мене там знайома працює. А тим часом подорож тобі підберемо, у мене безліч знайомих, що цим займаються.

З того дня вони стали хорошими подругами. Разом готували різну смакоту, ходили до річки Уж, що протікала за кілька десятків метрів від їхніх будинків. Міля розповідала древню історію селища  Сторожниця, перша письмова згадка про яке датується тисяча двісті вісімдесят восьмим  роком. Як вчителю історії, їй це все було дуже цікаво.

   На початку це було поселення королівських стражників, які охороняли дороги Руської Крайни, що вели до Ужгорода. Вірніше два : Йовра і Дерма, які об’єднані були у кінці дев'ятнадцятого століття і зберегли спільну назву Йовродерма.  Південно-західна частина села, ще й по сьогодні зветься Дерма , а прибережна частина села – Йовра. У тисяча дев'ятсот сорок шостому році маючи на меті замінити угорську назву на українську, пов'язану зі словом «сторожа» (охорона), що відображає прикордонний характер місцевості поруч з Ужгородом та річкою Уж, село перейменували на Сторожницю. Тепер це передмістя Ужгорода.  В 1684 році тодішній володар Ужгорода граф Сигізмунд Другет вирішив змінити русло річки Уж і спрямувати його у напрямку села Йовра. Вони мали вдосталь часу , щоб обходити і об’їздити  всі цікаві місця селища, побачити старе річище, відчути смак прохолодної води річки Уж, відвідати місцеву церкву. 

   А потім були екскурсії по Ужгороду, заодно оформлявся закордонний паспорт, підбирався маршрут для подорожі. Ужгородський замок, старовинні будівлі, стара бруківка, замки, Підзамковий парк, величний Хресто-Воздвиженський кафедральний  греко-католицький собор, римо-католицький храм святого Георгія, Преображенська  та Покровська церква, альпінарій, дендропарк, пам’ятник ліхтарнику дяді Колі, який понад сорок років запалював ліхтарі у місті понад річкою Уж, пам’ятник вуличному художнику, набережна Незалежності, залізничний вокзал і аеропорт, унікальне явище міста - мініскульптури. Але найкраще – це річка Уж, що в’ється, як справжній уж через усе місто. На жаль візитки , рожевої казки міста, тобто цвітіння сакури вона не побачила, бо це лише у квітні. А от найдовшу алею лип у Європі, понад 2 кілометри, вона бачила, вдихала їх аромат. А ще…гори, ліс, мальовничі краєвиди, водоспади – все це зачарувало і дало змогу хоч на деякий час, уривками забувати про свою проблему. Натомість усвідомлення того, що перебувала практично за 2-3 кілометри від кордону, адже саме місто було вважай на кордоні зі Словаччиною, спонукало до думки про подорож за кордон все наполегливіше.