Втеча

  Вона спритно справилася з ранковими процедурами, одяглася і вже готова була вийти з кімнати, як рвучко відчинилася двері і перед нею постала все та ж Марина. Шум за дверима і стривожений погляд покоївки свідчив про щось неладне.

- Що сталося? Він все ж таки Вас звільнив?. – запитання злетіло з вуст Світлани в ту ж мить.

- Ніііі,… ні, - вона чи то не могла, чи то не хотіла говорити.

- Ви боїтесь  мені сказати?

- Ні. Там…

- Що? Що за шум там?,- з коридору чітко було чути голоси і один з них – Максимів, інший – жіночий.

- Маринко, я правильно розумію? Це його …? Він… він, що - одружений?

Але Марина не могла говорити після того, як він їй заборонив. Світлана зрозуміла ситуацію так, як зрозуміла.

- Ви можете мені допомогти зникнути звідси?, - попросила вона Марину. Та лиш кивнула головою і покликала за собою.

     Автобус був уже за кільканадцять кілометрів від міста, коли Світлана змогла спокійніше видихнути. Сльози самі котилися по обличчю, вона навіть не намагалася їх зупиняти. Сонячний зайчик у хмаринці! У дощовій! То й нехай собі ллються! Як могло так статися? Як могла бути така безпечна? Чому так повірила у те, що це може бути початком її нового життя? Безглуздя! Вона картала себе і будувала нові плани. Але пам’ять не хотіла відпускати. Перед очима поставали чудові картини вчорашнього дня, ніжні дотики і сміливі погляди. Картина?! Раптом згадала, що вона залишилася десь там і мабуть уже в потрощеному стані. А художник старався..  І вона там собі подобалася! Забудь, зітри з пам’яті і живи далі! Ти зможеш! Але не дуже щось допомагає…

І тоді виникає раптовий план. Такий же несподіваний, як і все, що трапилося за цих останніх два дні.

-  Олено Іларіонівно, приглянете за квартирою.

- Свєточко, ти десь поїдеш на відпочинок?, - перепитала сусідка.

- Так, мені не завадить гарний і тривалий відпочинок!

- Правильно, ти ж роками не відпочивала. Не турбуйся, я  придивлюся за твоєю квартирою. Ключі залишиш – буду наглядати за сантехнікою, але ти водичку і газ перекрий на всякий випадок. Гарненько зачини вікна, - бабуся ходила слідом і давала настанови, а Світлана старанно все виконувала.

- І ще…хочу попросити, якщо мене хтось буде запитувати, то  скажіть, що виїхала за кордон.

- Дитино, ти що таке кажеш? Ти це серйозно? Ти справді звільнилася як і планувала?

- Так, звільнилася.

- Але ж ти не назавжди?

- Ще не знаю, але надовго!

      Ужгород… Чому саме це місто? Тому, щоб якнайдалі від цих подій, від цього приниження…Вона ніяк не могла зрозуміти і заспокоїтися. Як сталося таке з нею? Чому і за що? Сама винна! Як могла так легковірно діяти? Повірити незнайомцю… хоч і такому привабливому і переконливому? Чому хотіла бути з ним, слухати гарні слова і вірити йому? А якби це був мій чоловік, а та жінка на моєму місці, якби я зараз себе почувала? Отже, я ще в кращому становищі, ніж вона. Посумую за тим, чого не сталося і забуду. Може… Думки сперечалися у її голові, автобус тим часом віддалявся все далі і далі від місця її болю. Але тривога і неспокій у серці залишалися.

  Вокзал Ужгорода зустрів гамором і повнолюддям. Але серед безлічі народу все ж можна було розгледіти людей, які зустрічали туристів і пропонували житло. Цим і скористалася.