Не йди...

  За будівлею ресторану заховалася затишна локація. В ній розташовані великі вольєри, де вільно у дуже гарних умовах жили різні тварини. Вони підійшли до того, куди повів Максим. На своєму лежаку дрімала красива велика біла собака. Але було щось особливе у її позі.

- З цією собакою щось негаразд?, - запитала Світлана.

- Так, вона хвора. Вірніше, травмована. Мої хлопці знайшли її  за містом. Вона отримала травму швидше за все від удару автомобіля. До того ж, коли її привезли сюди, вона у такому важному стані змогла ще народити нам кілька дітлахів. Не всі вижили, на жаль, як не старалися наші медики. А вона бідолаха так до цього часу і не може ще оговтатися. Але ми працюємо над цим. Хочеш потримати пухнастика?

- Звичайно! Але як шкода їхню маму. А є надія на її одужання?

- Не дуже велика, але є.

- А господар її відомий?

- Ні, ми шукали, адже це дуже дорога порода - біла швейцарська вівчарка, але так ніхто і не відгукнувся. Залишили координати всюди, можливо з господарем щось сталося і він не в змозі зараз думати про собаку, хто зна, - він подав їй у руки білий пухнастий клубочок. Це було диво. Хотілося і сміятися і плакати одночасно. Максим також пестив пухнастий клубочок і в якусь мить їхні руки зупинилися в тій самій площині. Він уважно подивився в її очі, вона не відвела погляду. Ця мить говорила про більше!

- Можна я тебе сфотографую?

- Так, -  погоджувалася, щоб заховати у цьому білому клубочку свою тривогу. Вона ховала своє обличчя , але Максим зумів все ж зробити світлину, яка пізніше стане йому у пригоді.

- Поглянь ще ось на цю красу. Вони також загубилися і чекають на своїх господарів, - у вольєрах спокійно собі гралися померанський шпіц, що нагадував маленького плюшевого ведмедика і малесенький йорк, йоркшир тер’єр.

- Вони такі гарні, але я ще не готова стати для них рідною, - із деяким сумом тихесенько промовила ніби сама себе у чомусь переконувала.

- Не сумуй, настане час колись і для такого, - він легенько обійняв за плечі, ніби заспокоюючи її , але насправді лише додав тривоги.

- Я хочу ще раз до тієї вівчарки. Ви якось її називаєте?

- Ні. У неї є ім’я, але ми його не знаємо, тому, щоб…

- Зрозуміла…Ходімо, надіюсь господар її знайдеться, - вона не дала йому договорити, хоча і так було зрозуміло все про цю ситуацію. Незрозумілим було для неї інше. Що з нею? Чому так тривожно стукотить серце, коли він ніби ненанроком торкається її, коли так пильно дивиться в очі, ніби шукаючи відповіді на питання, відомі лише йому?

  Він так багато знає про цих тварин, очевидно часто тут буває, - думала, йдучи знову до ресторану. До того ж сказав, що його хлопці привезли сюди цю скалічену вівчарку. Цікаво: хто він? Чому вона нічого про нього не запитує? Запитаю...неодмінно запитаю...

Вони повернулися на своє місце. А там…

- Максиме Мик….

- Ні,ні, ні…, - і вони обоє розсміялися.

- Але я …

- Можна тебе запитати?

- Так.

- Ти скільки разів на день їси? Якщо подивитися на годинник, то незабаром пора вечеряти, а ми ще не обідали. То ж …

- Гаразд, - погодилася, бо все ж таки Максим був правий.

- Ну, що ж , тоді смачного нам!

- Смачного!

  Боялася, що буде нелегко, адже , коли мили руки після подорожі, знову обмінялися поглядами і обіймами. Що відбувається?  Але обід пройшов вільно, навіть з жартами. Продовжили розмову про її роботу, про побачене у вольєрі. Максим легко вів у цьому "танці" знайомства. З ним було дуже цікаво, він умів дотепно жартувати, захопливо розповідати, смішити її  і в один момент вона подумала, що аж надто з ним добре , але це лише спокусливий сон, який стався з нею зовсім випадково. Тому цікавитись його життям недоречно і вона не буде. А тому...  вона  повинна була збиратися в дорогу.

- Максе, я вдячна тобі за сьогоднішній день. Зустріч з тобою - як вишенька на торті. Але все має свій початок і свій кінець. Незабаром у мене автобус, тому я через пів години маю бути на вокзалі.

  Він уважно слухав і мовчав. А потім встав і підійшов до неї. Подав руку. Раптом нізвідки зазвучала музика. І це була її любима «Якби не було тебе..» Джо Дассена.

  Його рука ніжно торкнулася її талії.  Завмерла від цього дотику. Що діється, вкотре запитувала себе? Вона слухняно слідувала за ним, слухала музику і думала , що пора з цим закінчувати.

- Максе, я маю йти…

- Не йди. Сьогодні не йди . Ти ж тепер вільна робити що хочеш. Переночуєш тут, у готелі, - його вже дві руки міцно і ніжно тримали її в своїх обіймах.

- Такий варіант звичайно ж можливий, але…

- Дозволь собі жити без але…, - його вуста ніжно торкаються її скроні, вона завмирає. Єдиний порух, щоб звільнитися з його обіймів – і він пригорнув до себе так міцно, що вона відчула його тіло.

- Максе, ми майже незнайомі…

- Саме так, ще вранці у мене були геть інші плани. Але ти, як сонячний зайчик, зайшла у мою свідомість і змінила їх. То ж тепер я маю інші плани.