Наступний крок

- І…що це було?, - вона пильно дивилася на нового знайомого з відчайдушною спробою вгамувати в собі бурю від раптової здогадки.

- Лано… Можна я буду Вас так називати? Просто сталася дивовижна подія. Сьогодні вранці я побачив на хіднику попереду своєї машини незвичайне яскраве диво. І не зміг не дослідити причину виникнення такого явища. Тому послідував за Вами. І от… результат.

- Отже квіти…

- Так, Ви все правильно зрозуміли.

  Я то правильно зрозуміла, але ж вони були для когось іншого , думала напружено Світлана. Можливо для дружини? А тепер вони у мене. І що з цим робити? Каблучки у нього немає, але це не доказ. А все так цікаво починалося, ніби гра!

- Лано, щоб Ви не переймались, скажу, що квіти були не мої. Їх Сергій купив для своєї обраниці. А я їх у нього …позичив. До речі, Сергію, ти вже купив знову квіти для Софії?

- Так, дякую Максиме Миколайовичу, купив і вони такі ж гарні. Я вже  їх і відвіз до неї. А ваші, пані, в’януть, їх потрібно у воду, - хлопчина був спокійний і врівноважений, очевидно вчився у свого начальника.

- І це цілком слушно. Тому пропоную нам уже їхати і їсти морозиво, а там і квіти знайдуть для себе воду.

- Гаразд, - погодилась Світлана.

  Вона їхала в автомобілі з незнайомими їй людьми, невідомо куди і думала. Вірніше , намагалася думати. Ще зранку день складався цікаво. Все йшло по плану. Управління зустріло приязно, ніяких проблем з підписанням заяви на звільнення не було. Її прохання сприйняли врешті з розумінням. Можливо і не дуже з розумінням, але сприйняли. Не для всіх було зрозумілим, чому директорка, притому  успішна, раптом отак посеред кар’єри пише заяву на звільнення та й ще й в такому райдужному настрої. З усіма попрощалася і вислухала всі побажання. Тут було все, як сама задумала. Але що сталося потім? В цей час вона вже мала б бути на вокзалі, але з якогось дива їде у невідомому напрямку в чужому автомобілі. Дивно, але чомусь не було вагань, страху. Натомість щось інше. Цікавість! - врешті визначилася для себе зі своєю емоцією. Що буде далі? Хто цей чоловік, що заволодів її часом і її бажанням поспілкуватися з ним ще?

  Автомобіль зупинився  біля дуже гарного будинку. Це десь у центрі міста. Поруч красиві пейзажні локації. Світлана захоплено розглядала навколишнє і розуміла, що в цьому місці ніколи не була. Місто велике, вона тут зазвичай бувала не часто і то завжди за певним маршрутом : до управління і назад до вокзалу. Будинок, куди веде її Максим, в кілька поверхів,  на кількість не звернула увагу, а от дизайн був вражаючим. Ліплення свідчили про те, що будівля старовинна. Все, що оточувало навкруги, свідчило про те, що планувалося все вмілим дизайнером. Було надто затишно і навіювало спокій.

  Вони піднялися ліфтом на кілька поверхів вище і тут Світлана побачила різку зміну. Настільки все було сучасним! Мабуть стара будівля зазнала добудови, подумала про себе.

- Максиме Миколайовичу, добрий день!, - із задуми Світлану вивів голос дівчини, що приязно посміхалася та запрошувала їх пройти далі.

  Вони зайшли до ресторану, як тепер вона уже зрозуміла, і їм пропонувалася відокремлена зона. Було красиво  і цікаво. Вона повністю довірилася Максиму. Хай буде так, як він собі це бачить!

- Лано, ми в такому місці, що варто було б пообідати. Ви як на це дивитесь?

- Максиме Миколайовичу…

- Ні,ні,ні … Не так! Просто Максиме!

- Гаразд, просто Максиме, я більше схильна до морозива, - у її голосі з’явилися жартівливі нотки.

- Гаразд, хай буде так, як бажає пані Лана, - це вже було сказано для офіціантки.

- Ось, пропоную вам а-ля карт морозива, оберіть, - відповіла та.

- Моє улюблене – фісташкове, а все інше – на ваш вибір,  - Лана трохи знітилася від кількості запропонованого.

  Макс кивнув дівчині і та зникла так само раптово, як і з’явилася. Видно, що він тут буває часто - подумала Світлана. Натомість Максим уважно спостерігав за нею і вона це відчувала. Намагалася вести себе як завжди, як з усіма , але внутрішньо відчувала, що не може впоратися. Під поглядом його розумних очей не так було просто! Я витримувала погляди сотень очей на собі одночасно, невже не впораюся тепер? Я повинна і я зможу! – переконувала себе. А він відчував цю внутрішню її боротьбу,  тому, коли та сама дівчина принесла келихи з вином :

- Лано, пропоную випити вина і трішки розслабитись. Ви ж розумієте, що випадкових зустрічей не буває. Це або випробування…або покарання…або подарунок долі. Щоб це зрозуміти потрібен час. Тому…вип’ємо за той час, який нам дано Всевишнім!, - він красиво запросив і вона не відмовила. Підозрювала , що за цим може послідувати. Але… чоловік був надто самодостатнім, щоб робити якісь дурниці. Він просто зацікавлено спостерігав за її рухами. Зчитував, про щось замислившись.

- Лано, я випадково почув вашу розмову з художником. Чому Ви звільнилися, ким Ви працювали?

  Вона відчувала себе ніби на сеансі гіпнозу. Чомусь зовсім не хотілося мовчати про себе, як це робила завше. Його темні очі проникали у її свідомість і ніби вже все знали про неї - їй потрібно було лише це озвучити. І  що я маю приховувати?

- Я багато років працювала у школі. Але у певний час зрозуміла, що віддала себе трохи не туди.