Якби ми тоді...

Сьогодення

Вечір п'ятниці. Стендап був цікавим, Єва чекала на нього більше місяця, але відчуття тривоги не покидало її. Серце колотилося, і з часом вона перестала розуміти, про що взагалі йдеться. Їй потрібне було свіже повітря — задуха в приміщенні не давала розслабитися.

Відчинивши вхідні двері, вона відчула, як прохолодне й вологе від туману повітря вдарило в обличчя. Єва вже давно кинула палити, але пачку сигарет завжди носила в сумочці — саме для таких моментів. Проте на неї чекала неприємна знахідка: запальнички в сумці не виявилося. Ні, тільки не це!

Навколо не було нікого, хто міг би допомогти. Вирішивши не здаватися, вона пішла за ріг, роздивляючись довкола. В темряві виднілася постать чоловіка з червоним вогником, і в повітрі відчувся запах диму. Єва рушила назустріч незнайомцю.

Підійшовши ближче, побачила хлопця років тридцяти п'яти. Кучеряве волосся, середній зріст. Сорочка без куртки свідчила про те, що він теж щойно вийшов із зали.

— Добрий вечір. Позичиш запальничку? — тримаючи сигарету в руках, звернулася вона до незнайомця.

Він підняв голову й подивився на неї, але обличчя в темряві було не розгледіти. Єва піднесла сигарету до губ, безмовно натякаючи. Полум'я з запальнички спалахнуло, і вона подалася вперед, щоб підкурити. Вони опинилися занадто близько. Світло від вогню вихопило з темряви її та його обличчя — і їхні погляди перетнулися.

15 років тому
Єва

— Єва, коли ти нарешті почнеш носити з собою запальничку? — трохи знервовано спитав Віктор, підпалюючи мені сигарету.
— Я думала, за це відповідальний ти, — хихикнула я. Віктор закотив очі: — Ти ж розумієш, що паління шкодить здоров'ю? Ти ніколи не думаєш про майбутнє.
— Думаю. От, наприклад, сьогодні не брала запальничку, знаючи, що її візьмеш ти. Вікторе, не будь таким серйозним.
— Я нормальний. Це в тебе вітер у голові.
— Розслабся. Усе ж круто: така гарна погода, озеро, і ти знайшов час зустрітися.
— Ти ж сама знаєш... — втомлено зітхнув він.
— А тобі не здається дивним, що ми з тобою переписуємося по п'ятнадцять годин на добу, але бачимося дуже рідко?
— Та ти й особливо не сумуєш, завжди по побаченнях бігаєш.
— А в тебе взагалі дівчина є.
— Усе складно, — опустивши погляд, відповів Віктор.
— Та розумію я все. Наші зустрічі завжди так починаються: ти якийсь зачарований, а десь за годину оживаєш, — підморгнувши, відповіла я.
— Я просто така людина, а ти мене постійно провокуєш. Бачу, тобі це подобається.
— Ще й як подобається! Ти такий милий, — усміхнулася я. — І взагалі, я шикарний друг, правда ж?
Віктор задумливо затягнувся:
— Друг... так. Шикарний "тільки друг".

Сьогодення

Вони в тиші стояли за метр одне від того, мовчки курили й дивлялися у вічі. Стільки запитань, відчуттів і роздумів літало в повітрі, але не пролунало жодного слова — аж доки сигарети не згасли.
— Радий тебе бачити.
— Я теж, — по тілу Єви пробігли мурашки від знайомого голосу Віктора.
— Я так розумію, ти приїхала на стендап?
— Так.
— Назад не повернулася? Так і живеш у своєму рідному місті?
— Так. Колись думала повернутися, але не склалося.
— Як життя? Років п'ятнадцять уже не бачилися.
— Приблизно так. Нічого особливого. А ти як?
— Аналогічно. Ти ж знаєш, я не особливо говіркий... на початку. А ти, наскільки я пам'ятаю, за словом у кишеню не лізла. А тепер така мовчазна.
— Я просто виросла.
— Я теж виріс, але кардинально не змінився.
— Просто трохи в шоці.
— Розумію, я теж. Повертатися всередину збираєшся? Чи, може, краще прогуляємося?
— Пішли.
Концертний зал знаходився на території парку. За ним простягалося безліч доріжок, освітлених м'якими ліхтариками. Жовте листя потроху опадало на землю, а легкий туман робив обстановку ще більш інтимною.Вони йшли повільно. Віктор засунув руки в кишені, ніби не знаючи, куди їх подіти, і задумливо дивився вперед. Від нього віяло заспокійливою тишою. А от Єва нервувала, хоч і намагалася не подавати вигляду: вчепившись обома руками в ручку сумки, вона дивилася під ноги, а в голові крутилося тисячу думок. Їй так хотілося багато про що запитати та розказати, але ніяк не вистачало сміливості наважитися. Пройшло п'ятнадцять років, а повітря між ними було таким же наелектризованим, як і колись. Чи то від недосказаності, чи від хвилювання — було незрозуміло.Єва подумки питала себе, чи сильно вона змінилася з того часу і чи Віктор справді радий її бачити. Її роздуми обірвав його голос:
— Може, кави вип'ємо? Тут неподалік є кав'ярня.
— Із задоволенням, — трохи посміхнувшись, погодилася Єва.
Дорога зайняла від сили хвилини три, але у Віктора було стільки думок, що навіть осіння прохолода не допомагала заспокоїтися. Втім, як завжди Віктор, майстерно це приховував.Узявши каву, давні знайомі присіли на лавку подалі від людних доріжок. І коли сторонні люди зникли і вони залишилися один на один, це відчувалося як момент перед грозою — такою сильною, що зносить усе навколо. От-от цей момент добіжить кінця, буря емоцій вирветься назовні, і цього вже не уникнути.
— А місто майже не змінилося, навіть запах той самий, — просто в повітря промовила Єва.
— Може, зважаючи на те, що я тут живу, не особливо це помічаю.
— Напевно. Але я тобі кажу: в цьому місті є щось чарівне.
— Може, це я? Те, що тебе так зачаровує тут, — із підступною посмішкою промовив Віктор.
Єва завмерла на деякий час, бо не очікувала, що Віктор буде таким. Раніше все було по-іншому — це вона провокувала його такими фразочками, а тепер навіть не знала, що відповісти.
— Вікторе, ти, бачу, сміливості набрався за ці роки?
— Може, просто кажу те, що раніше боявся озвучити, — так само задумливо відповів Віктор, дивлячись перед собою.
— Тобто тобі знадобилося п'ятнадцять років для цього?
— І так, і ні. Я зрозумів це набагато раніше.
— І?
— І думав, що тобі це вже не потрібно. Ти ж коли виїжджала, то вже мала хлопця. А ти знаєш, я не той, хто влізає в чужі стосунки.
— Ти хочеш сказати, що за весь цей час ти жодного разу мене не гуглив?
— Звичайно, гуглив. У соцмережах ти дуже щаслива, і останні роки на світлинах — без свого хлопця. Але це ж тільки інтернет. Йому вірити не можна.
— Правильно, не можна. А от про тебе я взагалі нічого не знаю. Ти видалився звідусіль, жодної інфи.
— А тобі цікаво?
— Ну звичайно. Ми ж із тобою не просто знайомі.
— А хто ми?
І в цю ж секунду сильний порив вітру вибив із рук Єви майже порожній стаканчик на землю.