Епілог

Шість років. Рівно на стільки вистачило терпіння у Тіріана на ці постійні переміщення між двома палацами. Особливо після того, як ми з Деймарісом офіційно стали чоловіком і дружиною і мені на голову наділи корону. Знову. Тільки вже драконячу. Не скажу, що мене тут відразу легко прийняли, особливо ті, хто був на Срібному плато того дня і бачив, на що я здатна. Але проти закону істинності ніхто не наважувався піти. Хоча б навіть через можливість сильних нащадків. А для корони це було дуже важливо.

Тому, як тільки Октавію виповнився 21 рік, Тіріан заявив, що пора полишати престол і стати просто чоловіком та батьком. Звичайно, спочатку це сприйняли не дуже добре. За роки правління Тіріана багато чого змінилося, і люди це бачили, а занадто молодий король не викликав довіри. Адже що таке 21 рік для довгого життя магів?

Та це тривало теж недовго. Як тільки був закінчений проєкт залізниці під керівництвом герцога Вердена та Октавія, люди змінили своє ставлення. Здається король - артефакторник почав подобатись їм більше, ніж ментальний маг.  До того ж план Ліліт тоді спрацював, і наш «майже не примарний» помічник Себ активно допомагав Октавію опановувати ази управління королівством.

За цей час люди ще повністю не відпустили давню ворожнечу з некромантами, але прогрес уже був. В королівстві навіть почали з’являтися перші некроманти й утворювати власні квартали в містах.

І от, згадуючи все це, я прямувала до своїх покоїв, аби готуватися до весільної церемонії. Комічно, що в результаті Тіріан став моїм першим і останнім шлюбом у цьому світі. Його навіть Крістіан постійно задирав, що тепер навіть він за старшинством чоловіків стоїть попереду нього. До речі, своє він теж таки отримав. Через два роки після мого шлюбу з Деймарісом ми одружилися і з Крістіаном. Після його «хочу, аби мене теж Міранда кликала офіційно татом» я остаточно здалася.

Коли я зайшла до кімнати й підійшла до сукні, то спершу пережила шок, який потім змінився на легкий гнів. Низ сукні та весь шлейф був у якихось незрозумілих чорних плямах, схожих на чиїсь сліди. І я вже здогадуюся, хто до цього доклав руку.

— Міро! — вигукнула я, намагаючись не пустити в голос занадто багато зловісного металу. — Мірандо, негайно йди сюди!

Я знала, що вона десь поруч. Я відчувала її магію — таку ж темну і прохолодну, як моя власна. Ця мала розбишака знову витягла з пітьми якусь нещасну примару, і, судячи з вигляду моєї сукні, примара дуже не хотіла повертатися назад.

Двері відчинилися, але замість переляканої доньки до кімнати впевненим кроком зайшов Каспіан. На його руках, міцно обхопивши його шию, сиділа маленька Міра з такими ж очима, як у мене, але точна маленька копія свого батька Ітана.

— Що тут за крики, Маргарет? — Каспіан усміхався своєю фірмовою посмішкою, яка за ці роки стала лише впевненішою. — Невже наречена вирішила змінити колір сукні на «цвинтарний сірий» перед самим виходом до вівтаря?

— Мамо, примара просто хотіла погратися, — пропищала Міра, ховаючи обличчя в плече Каспіана. — Вона випадково чхнула.

Я перевела погляд зі своєї зіпсованої сукні на них двох. Ну звісно, кожного разу, як Міра щось витворяла, поруч завжди магічним чином з’являвся Каспіан. Іноді мені здається, що він тут прописався. Скільки разів ми б не вказували йому на двері, він наче приклеєний завжди був десь біля Міри. І те, як його притягувало до моєї доньки, водночас і радувало, і жахало. Я на власному досвіді знаю, що таке істинна пара, але Каспіан у цьому перевершив усіх. Але нічого, думаю, доросла Міра не буде таким легким подарунком долі, як він думає. Характер, на відміну від зовнішності, вона успадкувала мій.

— І як мені в цьому йти до вівтаря? А твій батько вже, мабуть, зачекався, — трохи пом’якшуючи тон, промовила я. — Є ідеї?

— А я казав, що чорний тобі личить більше, — Каспіан нахабно підмигнув, перекидаючи Міру на інше плече. — Можливо, примара просто має кращий смак, ніж твій кравець?

— Зовсім не смішно, — відрізала я. Навіть для мого терпіння це був перебір. — Мені тепер що, йти до Тіріана в «цьому»?

Я роздратовано махнула рукою в бік зіпсованого шлейфу. Сукня спалахнула миттєво. Білий шовк узявся золотавим вогнем, який не димів, а жадібно пожирав тканину.

— Якого?! — вигукнула я, ошелешено відсахнувшись. 

Двері в покої розчинилися навстіж. У кімнату залетіли Деймаріс та Ітан — вони, очевидно, відчули сплеск магії ще з коридору. Обидва завмерли, втупившись у мене, що стояла біля вогняного кола.

— Маргарет! — першим зреагував Деймаріс.

Він опинився поруч за секунду. Його рука зметнулася вгору, і він буквально «злизав» полум’я своєю магією, приборкуючи вогонь одним коротким жестом. Від моєї сукні залишилася лише обгоріла шмаття, а в повітрі запахло озоном і гарячим золотом.

Я розвернулася до чоловіків, важко дихаючи, і вставила руки в боки, дивлячись то на одного, то на іншого.

— Це взагалі як?! — мій голос зірвався на обурений крик. — Зранку я ще була некромантом! Я хотіла прибрати пляму, а не влаштовувати ритуальне самоспалення!

Замість того, щоб кинутися мене рятувати чи кликати лікарів, Ітан лише тихо розсміявся, прикривши рот долонею. Каспіан нахилив голову, з цікавістю розглядаючи обвуглені залишки шлейфу, а на обличчі Деймаріса розквітла така сяюча посмішка, якої я не бачила вже давно.

Він підбіг до мене, підхопив під талію і закрутив у обіймах, відірвавши від підлоги.

— Ну нарешті! — вигукнув він, притискаючи мене до себе так міцно, що я ледь не забула, як дихати.

— Що «нарешті»? Деймарісе, я спалила сукню за десять хвилин до виходу! Чому ви всі либитесь?

Я хотіла ще щось додати про вартість тканини та свою неконтрольовану пітьму, але раптом завмерла. Десь глибоко всередині, там, де зазвичай пульсував холодний некромантський резерв, я відчула щось нове. Маленьке, гаряче і неймовірно вперте «сонечко», яке затишно згорнулося клубочком і випустило ще одну крихітну іскру. До мене почало доходити. Я опустила погляд на свій живіт, потім знову на Деймаріса, який просто світився від гордості.