Розділ 61

Чому зазвичай гарна і погана новини йдуть парою? Принаймні зі мною майже завжди траплялося саме так. Ніби сам усесвіт повсякчас нагадує мені: «Дивись, ось він — баланс». Не буває так, щоб усе було тільки добре, хоча, на щастя, і абсолютна темрява не триває вічно. Світло і тінь завжди тримаються за руки, ігноруючи наше бажання бодай на мить затриматися в одному стані.

Цього разу все сталося точнісінько так само. Одразу після прибуття до палацу ми дізналися радісну звістку: Яріанель народила. Чудових близнюків — хлопчика та дівчинку. Гадаю, це була справді влучна ідея, що Даміан залишився поруч із дружиною в столиці. Хто знає, як усе могло повернутися, але, на щастя, і мама, і немовлята почуваються чудово. До того ж вимірювання магічного потенціалу показало, що обоє наділені величезним рівнем сили. Незгасаючий вогонь герцога та цілительство герцогині... цікава суміш. Думаю, батькам сумно точно не буде — виховувати таких магів те ще випробування.

Почувши таку прекрасну новину, я мимоволі погладила свій ще зовсім плаский живіт. Вже зараз я передчувала, що наша донечка, найімовірніше, успадкує мій дар некромантії. Особливо часто я згадувала слова Яріанель про те, що нашим дітям судилося відновити рівновагу сил у цьому світі. Некроманти та цілителі — два боки однієї медалі, життя та смерть, що замикають коло. Гадаю, у майбутньому на нас чекає багато роботи. Як і на Каспіана — йому точно не буде легко з такою спадковістю. Від цієї думки я всміхнулася ще раз, уявляючи його розгублене обличчя перед магічними витівками доньки.

Але коли ми нарешті трохи відпочили після битви та почали розбирати наслідки війни й відновлювати зруйноване, прийшла друга новина. І ні, вона не стосувалася Деймаріса — від нього поки не було жодної звістки, і це мовчання тривогою відгукувалося в серці. Ця новина стосувалася мене.

Звісно, те, що королева — некромант, не могло довго залишатися таємницею. Те, як саме ми виграли битву на Срібному плато, стало надбанням громадськості. Можливо, вже все королівство знало подробиці, адже газета герцогині Блекарі об’єктивно і по суті описала події, не шкодуючи фарб для масштабу моєї сили.

Ви запитаєте, у чому ж тут погана новина? А в тому, що, всупереч очікуванням моїх чоловіків, люди сприйняли звістку про мій дар вкрай негативно. Іронічно, що навіть статус рятівниці не зміг перекрити упередження, сформовані попередньою війною магів та десятиліттями страху. Людська пам’ять — дивна річ: вона легко стирає добро, але роками плекає злобу.

До того ж хтось майстерно намагався розбурхати народ, підливаючи оливи до вогню. Королівством повзли липкі чутки: як далеко може зайти королева, що здатна самотужки зупинити цілу армію за допомогою мерців? Страх — це зброя, яка б’є без промаху, і зараз він став моїм головним ворогом у власному домі. Виявилося, що перемогти ворожу армію значно легше, ніж побороти привидів минулого в головах своїх підданих.

Очевидним було те, що Рада вимагала скликання. Аристократія прагнула пояснень, а дехто з них, можливо, навіть моєї крові. Вони звикли, що сила — це інструмент, який належить лише їм, а тут з'явилася я — та, хто володіє силою, що виходить за межі їхнього розуміння.

Я заходила до зали Ради з високо піднятою головою. Мені не було чого соромитися чи почуватися винною. Так, від самого початку я була самозванкою в чужому тілі, але я зробила достатньо для цього королівства і людей, аби по праву називатися його невід'ємною частиною. Я виборола це право на полях битв і в кабінетах, де кожен мій крок був під мікроскопом.

У залі панувала гнітюча тиша. Всі погляди були прикуті до мене в очікуванні бодай якогось виправдання чи прояву слабкості. Але я не поспішала говорити. Я вичікувала. Гадаю, той, хто почав налаштовувати людей проти мене, має найменше витримки, зате найбільше прихованої злоби. Такі люди не вміють довго тримати паузу — їхня власна гординя штовхає їх до виступу.

Тож я просто сиділа і з майже королівською впевненістю повільно оглядала всіх присутніх. Мій погляд ковзав обличчями, зчитуючи страх, цікавість і відверту ворожість. Аж поки він не зупинився на герцогу Койлі.

До слова, він уже мав би бути колишнім герцогом. Але, на мій великий подив, він цілком спокійно сидів собі в кріслі герцога. Я не спостерігала його онуки поряд, як і сина, що мали б зайняти його місце згідно з попередніми домовленостями та указами. І це мені дуже не подобалося. В повітрі запахло старою, добре витриманою зрадою. Здається, я починаю розуміти, звідки насправді дме вітер у мій бік.

Койль зустрів мій погляд, і в його очах я побачила не каяття, а крижаний розрахунок. Він не відвів очей. Навпаки, на його губах промайнула ледь помітна, майже зневажлива посмішка.

— Ваша Величносте, — нарешті перервав він тишу, і його голос пролунав надто гучно в застиглому просторі зали. — Ми всі зібралися тут, щоб почути правду. Народ стурбований. Кажуть, на Срібному плато сталося щось... протиприродне. Щось, що змушує нас згадати найтемніші часи нашої історії. Чи не бажаєте ви розвіяти ці страхи, поки вони не спалили трон під вами?

Ох, він це зробив даремно. Зараз я покажу йому: коли намагаєшся спалити чийсь трон, тримаючи в руках лише сірники, готуйся до того, що багаття обпалить передусім тебе самого.

Я відкинулася на спинку крісла, не зводячи з нього хижого погляду. В залі стало так тихо, що було чути, як тріщить віск у канделябрах.

— Пане Койль, ви, здається, за старою звичкою переплутали своє місце на Раді, — промовила я з легкою посмішкою, сповненою холодної злоби. — Наскільки мені відомо, ви більше не герцог і наразі займаєте чуже крісло.

Він напружився, його обличчя почало повільно наливатися багрянцем, але я не дала йому вставити жодного слова.

— Але не хвилюйтеся, — продовжила я, зробивши паузу, щоб кожне моє слово в’їлося в пам’ять присутніх. — Ми цілком можемо почекати кілька хвилин, поки ви пересядете в задні ряди, відповідно до вашого нового статусу. Там якраз звільнилося місце для тих, чиї повноваження залишилися в минулому.