Розділ 60

Валеріус на мить завмер, а потім його плечі здригнулися. Тихий, сухий сміх, схожий на шелест пергаменту, переріс у гучний, відвертий регіт, який підхопили його воїни. Він витер уявну сльозу в кутику ока, не зводячи з мене свого кришталевого погляду.

— Жінка-генерал... — Валеріус похитав головою, і в його голосі проковзнула отруйна жалість. — Знаєте, Маргарет, це ще більша біда, ніж ваша впевненість у тому, що ви можете нас перемогти. Ви граєтеся в солдатиків, поки справжня смерть дихає вам у потилицю. Це виглядає майже зворушливо, якби не було так безглуздо.

Я не ворухнулася. Холодний вітер плато обпікав щоки, але всередині мене все вирівнялося, перетворюючись на сталь.

— Не варто недооцінювати жінок, Валеріусе, — спокійно відповіла я, і мій голос розрізав його сміх, як розпечений ніж. — Особливо тих, які захищають своє. Ми не знаємо правил вашої «шляхетної» війни, тому ми не маємо обмежень.

Валеріус перестав сміятися. Він обвів рукою небо, де в багряних променях сонця кружляли сотні драконів, і вказав на свої нескінченні лави чорної піхоти.

— Подивіться навколо, — сказав він, повертаючи собі маску ввічливості. — На що ви взагалі розраховуєте з таким військом? Ваші люди виснажені, ваші маги тремтять від холоду. Здавайтеся зараз. Складіть зброю, і я обіцяю: втрати будуть мінімальними. Можливо, Його Величність Алістер буде прихильним і дозволить вам жити. Ви станете автономною частиною драконячого королівства. Ви отримаєте мир в обмін на покору. Хіба це не краще, ніж удобрити собою цю землю?

— Ви дуже щедрі, — промовила я, розправляючи пальці, крізь які почали просочуватися перші іскри сили. — Але ви припустилися однієї помилки в розрахунках. Ви дивитеся на цих хоробрих людей за моєю спиною і думаєте, що це все, що ми маємо.

Я зробила паузу, спостерігаючи, як тінь неспокою вперше майнула в очах Валеріуса.

— Наше основне військо ще навіть не з’явилося на полі бою. Ви прийшли воювати з живими, але Срібне плато належить не нам.

Я зробила глибокий вдих, відсікаючи звуки вітру та брязкання ворожої зброї. Повільно заплющила очі, занурюючись усередину себе, туди, де пульсувало джерело, дароване самою Творчинею. Але цього разу я не шукала магію. Я шукала пам’ять.

Я сфокусувалася на кожному солдаті, чиє життя забрала ця війна. Я згадала кожне спалене село, кожен скрик, що затих у диму. Моя свідомість потяглася глибше, у самі пласти Срібного плато, де під землею спочивали тисячі тих, хто поліг тут у забутих битвах минулих епох. Я кликала не просто мерців — я кликала привидів усіх несправедливих воєн, духів, чий розпач століттями не знаходив спокою. Тих, хто помер у кривавих бійнях заради амбіцій королів.

Настала мертва тиша. Здавалося, навіть вітер завмер, злякавшись тієї сили, що почала витікати з моїх розкритих долонь. Повітря стало густим і крижаним, а простір навколо мене почав викривлятися від надлишку темної енергії.

І тоді вони прийшли.

Спочатку це був лише туман, що піднімався з-під снігу. Але за мить із цього туману почали виринати постаті. Прозорі, мерехтливі, вони піднімалися тисячами, заповнюючи собою кожну п'ядь плато. Воїни в обладунках давніх королівств, селяни з косами, лучники, чиї стріли виблискували потойбічним світлом. Але найстрашніше почалося в небі.

Повітря розірвав примарний рев. З невидимих розломів у самому просторі почали виходити дракони. Величезні, напівпрозорі істоти, крізь кості яких було видно зимові зорі. Попереду них, розправивши могутні крила, летів той, кого Деймаріс впізнав миттєво. Його покійний брат. Привид короля-дракона не оскалював зуби, його погляд був сповнений спокою істоти, яка нарешті знає, за що бореться.

Я розплющила очі й сама здригнулася від побаченого. Їх були не сотні — їх були тисячі. Безкрає море духів, що заповнило плато і небо над ним, затьмарюючи собою чисельну армію Валеріуса. Живі дракони в жаху почали відлітати назад, відчули дихання справжньої безкрайності.

Валеріус зблід, його біла рукавичка здригнулася, але він швидко опанував себе. Він видавив із себе злорадну, майже істеричну посмішку.

— Ефектно, Маргарет. Дуже ефектно, — вигукнув він, намагаючись перекрити шепіт тисяч мертвих голосів. — Але що можуть зробити безтілесні духи моїй армії? Вони лише дим і спогади! Вони не зможуть підняти меч, не зможуть пробити луску. Твоя армія — лише гарна картинка, яка розтане від першого ж подиху справжнього вогню!

Я поглянула на нього, відчуваючи, як магія переповнює кожну мою клітину, вимагаючи виходу. Мої очі, мабуть, зараз світилися тим самим потойбічним світлом, що й очі духів.

— Ти правий. Їм бракує лише одного — матеріальної волі, — я різко звела руки до неба, і з моїх пальців вирвалися потоки магічного полум’я, яке не обпікало, а вливалося в кожну примарну постать.

Прозорі тіла почали обростати темною, щільною магічною матерією. Примарні мечі налилися сталлю, а привиди драконів стали важкими, ніби витесаними з самого базальту.

— Не такі вони вже й безтілесні, Валеріусе, — промовила я, і мій голос пролунав відразу з тисяч померлих глоток. — А тепер подивимося, як твій «справжній» вогонь впорається з гнівом тих, кого ви позбавили майбутнього.

Валеріус зробив крок назад, і я вперше побачила, як на його ідеально гладкому чолі виступив піт. Його впевненість почала тріщати, як лід під вагою мого примарного війська, але він все ще намагався чіплятися за логіку свого старого світу.

— І як надовго вистачить тобі сил, Маргарет?! — вигукнув він, і в його мелодійному голосі вперше прорізалися істеричні нотки. — Жодна істота, жоден магічний сосуд не здатний втримати таку кількість духів! Ти просто спалиш себе живцем, твоя іскра згасне швидше, ніж цей сніг торкнеться землі! Це неможливо… Ти не можеш бути некромантом, ти була магинею повітря! Це протиприродно! Хто ти така насправді? 

Він дивився на мене так, ніби перед ним постало саме божество руйнації. Його страх був майже солодким на смак. Я відчувала, як магія пульсує в такт моєму серцю, і кожен привид на плато дихав зі мною в унісон. Тіріан та інші чоловіки стали ближче до мене, створюючи живий щит, але я знала: сьогодні я — вістря меча.