Розділ 56

Хвиля почуттів накрила мене так несподівано і з такою силою, що на мить я втратила зв’язок із реальністю. Це було схоже на прорив велетенської дамби, яка тижнями стримувала тонни каламутної, крижаної води. Разом із цим потоком у мою свідомість увірвалися біль, занепокоєння, розпач і нестерпна туга.

Біль від втрати повернувся з новою силою. Це не було схоже на амнезію — ні, я пам'ятала все, але останнім часом мій мозок просто відмовлявся фокусуватися на поганому. Я перебувала в стані постійної, штучної ейфорії, де всі гострі кути були дбайливо згладжені Пітьмою. І тепер, разом із болем, у мою душу хлинула лють.

Ледве стримуючи себе від крику, я до білих кісток стисла пальцями підлокітники крісла. Дихання збилося, ставши швидким і переривчастим.

— Спробуй просто дихати, дитино, — я не помітила, як Віта підійшла ближче. Вона спокійно поклала руку мені на плече.

— Ви закинули мене в цей світ, дозволили мені пережити все це пекло, а тепер з’являєтесь і кажете «просто дихай»? — я різко відкинула її руку.

Віта нічого не відповіла на цей жест. Вона лише мовчки сіла в крісло навпроти, дивлячись на мене тим самим неземним поглядом, у якому не було осуду, лише нескінченне терпіння.

— Ви мали з’явитися раніше! — вигукнула я, і мій голос затремтів. — Ще в поселенні перевертнів. Ні, мабуть, ще в ту ніч, коли Алістер захопив престол! А тепер ви приходите сюди, до лігва демонів, і говорите про якусь «фінальну битву». А що, як у мене більше немає сил боротися? Що, як я просто цього не хочу?!

Гарячі сльози повільно покотилися по щоках. Я закрила обличчя руками, намагаючись сховатися від її погляду і хоч якось вгамувати тремтіння в тілі.

— Я прийшла до тебе тоді, коли це стало можливим, — тихо промовила Віта. — Я Творчиня цього світу, Маргарет, але є речі, непідвладні навіть мені. Це людські долі. Все, що відбувається з тобою і тими, кого ти любиш — це наслідки їхніх власних рішень. Це те, куди їх веде вибір, а не мій каприз.

Я витерла сльози долонями і гірко, майже істерично засміялася:

— Вибір? — я подивилася на неї, відчуваючи лише порожнечу там, де раніше було серце. — Гарне слово для того, хто стоїть осторонь. Виходить, Ітан «вибрав» згоріти живцем, щоб я могла сидіти тут і пити чай із демоном? А перевертні «вибрали» померти від дій свого Альфи? Знаєте, Віто, це звучить як дуже зручне виправдання для Бога.

Я похитала головою, дивлячись на власні тремтячі пальці.

— Яка мені різниця, чий це був вибір, якщо результат один — могила? Ви прийшли просити мене про битву, але забули, що солдати, у яких забрали сенс жити, погано тримають меч. Я не хочу знову когось втратити. Я взагалі тепер думаю, чи була здатна від самого початку зробити те, що ви мені довірили.

Віта дивилася на мене деякий час мовчки, ніби даючи шанс виговоритися до кінця. Але я сиділа просто спустошена. Вся та лють, що спалахнула хвилину тому, вигоріла, залишивши по собі лише сірий попіл. Кімната, що раніше здавалася мені затишною обителлю, тепер виглядала як гарно розфарбована клітка.

— Ти права, Маргарет, — нарешті тихо промовила Віта, і в її голосі не було зверхності, лише глибока печаль. — Втрата сенсу — це найважча рана. Але ти помиляєшся в одному, Маргарет, — тихо промовила Віта, і в її голосі не було зверхності, лише глибока, майже материнська печаль. — Можливо, ти не втратила свій сенс, а він просто загубився. До того ж, саме зараз набула новий. Просто поки ти цього ще не зрозуміла. 

Я втомлено відкинулася на спинку крісла і заплющила очі.

— Знову ці ваші загадки... — прошепотіла я. — Мені не потрібні нові сенси. Я просто хотіла бути щасливою.

— Я не просто так наділила тебе силою некроманта, дитино, — Віта нахилилась ближче, і від неї повіяло теплом весняного вітру. — Люди помилково вважають, що це моторошний дар, призначений лише для цвинтарів та праху. Але саме ця сила допомагає людським душам у часи кінця, коли вони губляться в тумані. Бо бувають випадки, коли при живому тілі душа просто заблукала. Вона не знає, де вона, і не пам’ятає, як це — бути в тілі. У твоєму колишньому світі це здається називають «комою».

Я різко розплющила очі, вдивляючись у її обличчя. Моє серце, яке щойно здавалося мертвим, боляче стиснулося.

— Некроманти допомагають не лише мертвим, — продовжувала Віта. — Вони — провідники. Тільки вони здатні почути голос душі, яка застрягла між світами, і подарувати їй спокій... або вказати шлях назад. Ти точно впораєшся, Маргарет. Саме такою була твоя доля від самого початку. Саме тому я змогла прикликати тебе сюди. 

— Повернути душу? Ви хочете сказати, що... — я задихалася від раптової здогадки, але Віта вже почала повільно розчинятися в повітрі.

— Коли прийде час, ти знатимеш, що робити. Просто не бійся. Сила всередині тебе — неосяжна і сильніша за будь-який страх. Слухай своє серце, некромантко. Воно підкаже, хто ще живий, а хто лише чекає на твій поклик.

З цими словами її постать остаточно розтанула, залишивши по собі лише ледь помітне мерехтіння в повітрі та солодкуватий присмак трав. Я залишилася сидіти в тиші, але тепер ця тиша більше не була порожньою. Вона була наповнена можливістю, від якої паморочилося в голові. Якщо Ітан «здавався собі» мертвим... чи означало це, що його тіло все ще десь дихає, чекаючи, поки я знайду його заблукалу душу?

***

Я швидко привела себе до ладу, хоча руки все ще ледь помітно тремтіли. Вмилася крижаною водою, намагаючись змити залишки ілюзорного спокою, і рішучим кроком попрямувала до кабінету Каспіана. Я не стукала. Двері розчинилися під моїм поглядом, і я влетіла всередину, наче розлючений вихр.

Каспіан стояв біля вікна. Він обернувся миттєво, і по його погляду я зрозуміла — він усе збагнув. Туман у моїх очах розвіявся, поступившись місцем живому вогню некромантії.

— Навіщо? — вигукнула я, зупинившись посеред кімнати. — Навіщо ти це зробив, Каспіане? Ти приспав мою свідомість, ти притупив мої емоції, перетворивши мене на усміхнену ляльку!