Розділ 54

Це було схоже на дурний сон, від якого неможливо прокинутися. Стіни цієї розкішної, але чужої кімнати тиснули на мене, а вираз обличчя Ітана став останньою краплею.

— Скажи, що це не те, про що я зараз подумала! — не витримавши тиші та важкого погляду Ітана, прокричала я. Мій голос зірвався на хрип. — Ти не міг, ні... 

Вираз його обличчя став ще більш винуватим, і це було гірше, ніж якби він почав усе заперечувати. Серце пропустило удар. Цього не може бути. Це ж Ітан. Мій вовк. Моя істинна пара. Чоловік, який так ревно і ніжно оберігав мене, який запевняв у своїй відданості кожним подихом. І тепер — це?

— Пробач, — тихо, майже нечутно вимовив він, не піднімаючи очей. — Але інакше я б не зумів забрати тебе з палацу і доправити сюди. Тіріан ніколи б не дозволив тобі перетнути кордон просто так.

— Куди «сюди»?! — я обурено розвела руками, відчуваючи, як у грудях закипає лють навпіл із болем. — То як це називається? Викрадення? Чи, може, відразу ув’язнення?

Ітан відкрив рот, намагаючись щось пояснити, але не встиг. Двері кімнати різко, з гуркотом відчинилися. В приміщення рішуче і владно, ніби він був тут абсолютним господарем, зайшов чоловік. За ним, наче тіні, слідували ще троє похмурих охоронців.

Гість виглядав значно старшим за Ітана: глибокі зморшки на обличчі, густа сивина у волоссі та бороді. Але його аура... вона була настільки важкою, що буквально пригнічувала, змушуючи повітря в кімнаті здаватися густим. Та варто мені було поглянути в його очі, як я все зрозуміла. Перевертень. І ці очі були до болю схожі на чиїсь...

— Батьку, — Ітан миттєво підвівся, але чоловік різким рухом виставив руку вперед, буквально пригвіздивши сина поглядом до місця.

— Я казав не називати мене так, — його голос був просякнутий таким презирством, що я на мить засумнівалася, чи справді між ними є кровний зв’язок. — То це і є та сама «істинна пара», через яку здійнявся весь цей переполох?

Він оглянув мене, як товар на ринку, зневажливо скрививши губи. Моя гордість, зачеплена таким ставленням, спалахнула миттєво.

— По-перше, — я випрямила спину, дивлячись йому прямо в обличчя, — я Маргарет Торнтвелл, королева цілого королівства, і прошу звертатися до мене відповідно до мого титулу. А по-друге, так, я і є та сама істинна пара вашого сина, Ітана.

Від моїх останніх слів він скривився, наче від зубного болю, і підійшов впритул до ліжка, на якому я сиділа. Я не поворухнулася. Сил встати ще не було, та й, чесно кажучи, я не збиралася дарувати йому таку честь — розпинатися перед ним на ногах.

— Я мав на увазі істинну пару дракона, — оскаливши зуби, процідив він. У його голосі почулося гарчання звіра. — Нічого незвичного, а галасу підняли на весь світ. Якби не Лорета, я б ніколи не дозволив тобі тут з’явитися. Але що маємо, те маємо. За годину чекаю вас на вечерю.

Не давши мені вставити бодай слово, він ще раз обвів нас обох презирливим поглядом і стрімко вийшов геть. 

— То от звідки дракони дізналися про Деймаріса, — вимовила я, коли двері за Альфою зачинилися і ми залишилися наодинці. Мій голос звучав сухо, наче шурхіт старого пергаменту. — Це був ти. Ти розповів їм, чи не так?

Я дивилася на Ітана, не відводячи погляду. Зараз він здавався мені зовсім іншою людиною. Чужим. Не моїм Ітаном. Якби хтось сказав, що це його брат Ітас, я б повірила, але цей солодко-оманливий запах вишневого цвіту, що завжди супроводжував його, невблаганно підтверджував: це він. Хоча, очевидно, я знала його зовсім не так добре, як мені здавалося.

Ітан мовчки встав і підійшов до вікна. Його постава була напруженою, мов натягнута струна, але він не поспішав говорити. Це мовчання бісило мене дедалі дужче.

— Раджу тобі починати говорити, поки я ще маю бажання слухати, — промовила я, не стримуючи злості. — Бо поки що все виглядає так, ніби ти просто мене зрадив.

— Я зможу жити з твоєю ненавистю, якщо це означатиме, що ти житимеш, — Ітан нарешті повернувся. Його очі блиснули чимось схожим на розпач.

— Що ти маєш на увазі?

Він зітхнув і, підійшовши до ліжка, знову сів на стілець поруч.

— Час у нас ще є, тому, мабуть, і справді буде краще, якщо я розповім усе. — Більше не уникаючи мого погляду, він продовжив: — Від самого початку цей шлюбний союз був для мого клану лише ширмою. Саме тому в кандидати пропонували одного з послів — воїна, здатного померти за інтереси зграї. Але плани змінилися, бо я відчув у тобі істинну пару. Батька це не засмутило — як ти вже помітила, за сина він мене не вважає. Для нього я лише інструмент.

Він зробив коротку паузу, збираючись із думками.

— Головне те, що ми уклали союз ще з однією державою.

— Невже... — я здригнулася від здогадки.

— Так, із драконами. Власне, через угоду з ними ми й затіяли весь цей план із Торнтвелом. Ми надаємо їм доступ до нашої території, а вони нам — те, чого ми хочемо. Я не поділяв думок батька, але піти проти Альфи я не міг. Та й, чесно кажучи, мені до цього не було діла... поки я не дізнався, що істинність пов’язала тебе з зі мною та Деймарісом. Тим самим, кого так запекло шукав Алістер. Дракони попросили посприяти, і я розповів про нього своєму братові. Тоді мною керувала ненависть до того, хто ледь не вбив мою пару і затаврував її цим татуюванням.

— Але ж магічна клятва. Ви дали її один одному! — вигукнула я.

— Так, але вже після того, як ти проговорилася про Деймаріса, пам’ятаєш?

Точно. Я ще тоді подумала, що дарма розкрила карти. От воно і вилізло мені боком. Виходить, я сама дала йому зброю проти нас.

— Але чому дракони не відреагували відразу? І того злощасного листа я отримала значно пізніше... О Творці, то он звідки вони дізналися, що я їх обманювала!

— Я картав себе тисячу разів після тієї ситуації з листом, — глухо мовив Ітан. — Я не знав, що ти теж вела подвійну гру з ними. Ти нічого не розповідала.

— О, то це я тепер винна?! — я аж задихнулася від люті. — Здається, це ти у нас майстер подвійних ігор! Цю частину я зрозуміла, але якого біса я роблю тут?!