Розділ 53

Після розмови з Ліліт та Себастьяном я почувалася морально виснаженою. Здається, ця ситуація разом із попередніми подіями просто висушили мене зсередини. Я не знайшла нічого кращого, як просто лежати на ліжку у своїй кімнаті, дивитися в стелю і намагатися бодай на мить ні про що не думати.

В двері постукали. Не маючи сил навіть підвестися, я просто вигукнула:

— Заходьте, але сил рухатися я не маю.

— Добре, — промовив Тіріан, заходячи до кімнати. — Я якраз теж планував поніжитися з тобою в ліжку.

Він усміхався, підходячи до мене, але, побачивши моє спустошене обличчя, миттєво став серйозним.

— Ти так не виглядала навіть тоді, коли двічі ледь не вмерла, — сказав він, сідаючи поруч на край ліжка. — Що могло настільки вивести тебе з рівноваги?

— Мабуть, саме життя, — зітхнула я. — Тіріане, ти знав про те, чому насправді почалася велика війна магів? Навіщо Себастьян розпочав усе це?

— О, здається, я розумію, що тебе так вибило з колії...

— Невже ти знав? — я аж підхопилася на ліктях. — І так мовчки це прийняв?

Тіріан лише зітхнув і ліг поруч, закинувши руку за голову.

— Я не знав точно, але здогадувався, що це не була та «велика мета», про яку офіційно пишуть у підручниках, — побачивши запитання в моїх очах, він продовжив: — Не забувай, що я ментальний маг і пізнав багатьох людей досить добре. Я знаю точно: жодна війна не починається з виключно добрих намірів. Добрі наміри ведуть до союзів, а не до загарбань. Тому так, я припускав, що з історією королівства не все так просто. І ні, правда про це не передається кожному правителю. Лише корона і відповідальність.

— Це так жахливо, Тіріане, — я знову лягла і притулилася до нього. — Чому корона дає так багато влади, але не завжди стільки ж доброчесності? Чому вона має право вирішувати людські долі?

— Я розумію, про що ти. Але король — це лише людина, а корона — лише прикраса. Це люди самі підносять короля на п’єдестал вседозволеності.

Ми замовкли. Якийсь час у кімнаті панувала тиша, яку ми ділили на двох, обіймаючи одне одного.

— Насправді я ніколи не хотів цієї корони, — першим порушив мовчання Тіріан. — У мене завжди було відчуття, що разом із владою ти отримуєш прокляття розбитого серця. Жоден король нашого роду не мав змоги бути з коханою чи любити так, як хотілося. Взяти хоча б мого батька. Він до нестями кохав мою матір і, користуючись владою, отримав її тіло, але не серце. Думаю, він раз у раз страждав від цього. Та і я сам... через цю корону я не міг бути з тією, кого раніше кохав. Можливо, вся ця ситуація тоді склалася саме так теж через мій статус, — він зробив паузу і додав задумливо: — Я б краще віддав корону за шанс на просте щастя.

— Ей, — я легенько штовхнула його в бік, намагаючись підбадьорити. — Але ж тепер у тебе є я.

— Так, — він повернувся до мене і притиснув до себе сильніше. — І ти навіть не уявляєш, наскільки я щасливий та вдячний за це. Знай: якби був вибір — або ти, або ця корона, я б не вагався ні на мить.

Він поцілував мене так ніжно і солодко, що я відчула, як на душі нарешті трохи потеплішало. Я мимоволі всміхнулася.

— Але я взагалі-то чого прийшов, — відсторонившись, промовив Тіріан. — Алістер прислав листа. Пише, як він радий новині про заручини. Але «бідкається», що все треба зробити правильно, за традиціями драконів. Тому Деймаріс має прибути в їхній палац для підготовки до заручин з їхнього боку.

Я здивовано вигнула брову.

— І саме тому він прислав листа тобі, а не племіннику? Ніби той йому не родич?

— Саме так. Він робить вигляд офіційного запиту з ноткою «сімейних справ». І це очевидна пастка. Він знає, що ти нічого не втратиш у політичному плані, якщо Деймаріс зникне — у тебе ж немає другої сутності. А от організувати «нещасний випадок» йому було б на руку.

— І що ми плануємо робити?

— О, мені подобається твоє «ми», — усміхнувся він і легенько цьомнув мене в ніс. — Деймаріс хоче дещо перевірити та організувати. Крістіан погодився йому допомогти. Тож за декілька днів вони вирушають із палацу. Хочемо ми того чи ні, але незворотні процеси, пов’язані з драконячим сусідом, уже почалися. Ми намагатимемося зробити все максимально інкогніто і без наслідків.

— Сподіваюся, так і буде, — я зітхнула, занурюючись в обійми Тіріана.

— А перед цим Деймаріс хотів провести з тобою трохи часу, — Тіріан видав легкий смішок. — Весело це — коли у тебе відбиває дружину інший чоловік прямо в тебе під носом.

— О, Творці... Це не весело, це звучить дивно.

Але такі мої реалії. Це дивне серце, яке колись не могло осягнути цього світу, тепер, здається, готове прийняти і цих чоловіків, і все, що мені приготувала доля.

***

Деймаріс чекав на мене біля стаціонарного палацового порталу, який зазвичай використовували лише для екстрених дипломатичних переміщень. Сьогодні він виглядав інакше. Замість звичного офіційного камзола на ньому була проста, але добротна сорочка з м’якої вовни та зручні шкіряні штани. Побачивши мене, його суворе обличчя пом’якшилося, а в глибині золотавих очей спалахнув теплий вогник.

— Насправді Тіріан допоміг мені з місцем і ідеєю, — промовив Деймаріс, простягаючи мені руку. Його голос звучав тихо, лише для мене однієї. — Через усе це безглуздя ми не можемо зараз вирушити в довгу подорож, і я не можу показати тобі неймовірні краєвиди моєї батьківщини. Але я хотів подарувати тобі хоча б крихту спокою. То ж не відмовився від його допомоги та ідеї. 

Я вклала свою долоню в його. Його рука була великою, сильною і завжди гарячою — справжня рука дракона.

— Повір, після всього, що сталося, спокій — це найкращий подарунок, про який я можу мріяти.

Портальний маг  активував портал. Повітря завібрувало, наливаючись синім світлом, і наступної миті ми зробили крок у невідомість. Перехід тривав лише мить, але ефект від появи в новому місці був приголомшливим. Я очікувала побачити що завгодно, але не це.

Ми опинилися в невеликій улоговині, надійно захованій поміж величних, шпилястих гір, чиї вершини губилися в хмарах і були вкриті вічними снігами. Там, за межами цього магічного кола, панувала сувора зима, але тут… Я ошелешено озирнулася довкола, не вірячи власним очам. Повітря було дивно теплим, наче в розпал весни, і наповненим такими густими пахощами, що в мене запаморочилося в голові. Вся улоговина — від схилів до самого берега кришталево чистого гірського озера — була вкрита килимом із тисяч квітів. Це було неймовірне буйство фарб: від ніжно-блакитних, схожих на незабудки, до яскраво-червоних та сонячно-жовтих суцвіть, багато з яких я бачила вперше. Вони цвіли так пишно, наче тут ніколи не чули про морози.