Розділ 52

Відкинувши всі проблеми та важкості дня, ми з Тіріаном та Ітаном вирішили провести час утрьох. Скажімо так — по-подружньому. Ми сиділи в моїх покоях біля каміна, попиваючи вино й насолоджуючись цією атмосферою спокою, яка невідомо як довго зможе зберегтися.

— Думаю, Койль навряд чи так просто віддасть своє, — промовив Тіріан, крутячи келих у руках і розглядаючи, як грає вино у світлі полум’я.

— Хотілося б на це сподіватися, але я не наївна.

— Можливо, ви зарано почали ворушити це осине гніздо? — подав голос Ітан, зробивши ковток.

— Краще ворушити його завчасно, аби тебе потім не вжалили, — відповів Тіріан. — Не хочу цього визнавати, але мій батько за свого правління дозволив Раді занадто багато. Багато рішень фактично приймали вони, особливо Імпробус у парі з Койлем. Настав час це змінювати. Єдине, що й справді не хотілося робити все це одночасно.

— На жаль, проблеми не обирають зручного для нас часу, — з іронічною посмішкою зауважила я. — Нехай ми й оголосили офіційно про передачу титулу, і проти рішення корони Койль сперечатися не може, але ніхто не заважає йому затягувати цей процес. Усе-таки це ціле герцогство. Зазвичай герцог передає знання та вміння своєму спадкоємцю поступово. Навіть у Лені є запас у три роки, а ми хочемо, щоб Койль покинув усе ледь не завтра. І все ж таки це правильне рішення. Особливо, якщо моє припущення стосовно нього вірне.

Я на мить замовкла, порушуючи тишу, що запала між нами.

— У вас не виникало думки, що, можливо, Койль діє заодно з Алістером?

— З чого ти це взяла? — запитав Ітан.

— Я спочатку не могла зрозуміти, навіщо він узагалі затіяв усю цю виставу на озері. Насправді мій зв’язок з іншим чоловіком — не така вже й велика проблема для держави. Він би не став ризикувати зайвий раз, якби не був упевнений, що його буде кому прикрити. А потім ще ці його висловлювання на Раді... Він говорив аж надто впевнено для людини, яка не має жодного стосунку до драконячого королівства.

— Певна логіка в цьому є, — промовив Тіріан. — Я знаю його не перший рік, і це справді дивна для нього поведінка. Але якщо ми припустимо, що це так, то навіщо було діяти на ставку? Про вашу істинність із Деймарісом не знав ніхто, крім нас. Навряд чи це робилося, щоб нашкодити безпосередньо йому.

— А що як... — я на мить замовкла, бо моє припущення було таким простим, що саме тому й не здавалося очевидним. — Що як вони не знали, а навпаки — намагалися вивідати, чи можу я бути істинною парою, чи ні?

Ітан сидів незворушно, ніби чекаючи на мої подальші слова, а от Тіріан глибоко замислився і нахмурився.

— Якщо це так, то виходить, Койль переступив ще одну межу, вступивши у змову з драконами. Ситуацію погіршує те, що велика частина його герцогства межує саме з ними.

— Але тут дещо не збігається, — зауважила я.

— Що саме? — запитав Ітан.

— Якщо припустити, що Койль заодно з ними, то як вони взагалі дізналися, що Деймаріс тут? Ми постійно переховували його в палаці, про нього знало лише дуже вузьке коло людей. Навіть прислуга зв’язана магічними клятвами.

— Значить, ми знайшли ще не всіх пацюків у палаці, — промовив Тіріан і різко поставив келих на стіл.

Між нами запала тиша, яку переривав лише тріск вогню в каміні та поодинокі пориви вітру за вікном.

— Можливо, вони просто зробили ставку на це, — припустив Ітан.

— Я не вірю в такий збіг обставин, — відрізав Тіріан.

— Пропоную обдумати це завтра, — на завершення додав Ітан. — А сьогодні давайте насолодимося цим чарівним вечором.

Ми погодилися без жодних вагань. Нічого з цим світом не станеться, якщо ми відкладемо проблеми хоча б на одну ніч. Час плинув повільно, чого не скажеш про вино в наших келихах. Вечір поступово набував романтичних обертів. Непомітно для себе ми перемістилися на ліжко. Хоча моє серце калатало як шалене, я була готова прийняти це нове відчуття — відчуття того, як це — бути дружиною вже двох чоловіків.

Коли Ітан загасив останню свічку, ми віддалися спокусі, наповнивши цю ніч пристрастю та любов’ю.

***

Тіріан таки мав рацію стосовно Койля. Той постійно знаходив купу відмовок, коли потрібно було надати документи Ралії або ознайомити її зі справами герцогства. Йому постійно то ставало зле, то заважала погода, то раптово хворів управитель, то губилися ключі від архівів. Людина такого поважного віку, а поводиться як вередлива дитина.

Єдиною несподіванкою став офіційний старший син Койля. Всупереч нашим очікуванням, він став на бік Ралії — мабуть, розумів, що від батька вже точно нічого не дочекається, а от племінниця може виявитися більш поблажливою. Не знаю, як там у них усе складеться, але терпець Тіріана врешті увірвався. Сьогодні він відправив групу людей на чолі з Крістіаном, аби «допомогти» герцогу Койлю швидше одужати й віднайти все втрачене. Мені порадили поки цим не перейматися, а натомість приділити час собі.

Але, здається, у цьому світі я вже майже забула, як це — відпочивати й нічого не робити. Тому зараз я вирішила взятися за справу, яку давно відкладала. Хоча, чесно кажучи, мною рухала звичайна цікавість.

Я сиділа у своєму кабінеті й спостерігала за тим, як Ліліт впорядковує папери. Їхня незрозуміла історія із Себом постійно нагадувала про себе десь на рівні підсвідомості. Останні події ще раз довели: люди нічого не роблять просто так, і за кожною дією стоїть справжній мотив.

За весь цей час Ліліт жодного разу не дала приводу сумніватися в ній — ані вчинками, ані поглядами. І саме це іноді мене насторожувало. Вона була надзвичайно обдарованою магинею, я бачила це під час наших занять із некромантії. Хоча рівень її сили сягав сьомого, у певних ситуаціях вона, ймовірно, могла б узяти гору навіть над сильнішим магом. Тому в мене і виникало питання: чому ця талановита й безперечно вродлива дівчина марнує час, будучи простою помічницею королеви? Звісно, це почесна посада, але все ж таки...

Олії у вогонь підливав Себастьян, який дивним чином забував про свою королівську зарозумілість поряд із Ліліт. Ну, принаймні у більшості випадків.