Розділ 49

Зима. Така прекрасна і така холодна пора року. Ненавиджу холод, але водночас люблю спостерігати, як сніг поступово вкриває все довкола. Після нашого з Ітаном весілля минув місяць, і зима повноцінно вступила у свої права. А разом із нею прийшло дивне відчуття тиші. Ніяких палацових інтриг, скандалів чи міжнародних конфліктів. Ніби політика залягла у сплячку, як ведмідь. Але я знала, що це не так. Що така тиша буває лише перед бурею. І все, що мені лишалося — це готуватися і чекати.

Тим не менш, таким спокоєм гріх було не скористатися. По-перше, останнім часом я активно працюю над новими проєктами з герцогом Верденом та Октавієм. Перший дотримав слова, а останній так само, як і я, залучений до цього процесу. І нехай герцог раз у раз кидає на мене запитальні погляди стосовно того, звідки я все це знаю, він чесно не озвучує їх уголос. За що я йому дуже вдячна. Розкривати свій секрет більшому колу людей я поки не планую.

У нас були просто грандіозні плани. І найбільший з них — транспорт. У світі, повному магії, зручне пересування, як не дивно, не було загальнодоступним. Особливо простому люду, і особливо тим, хто магії не мав. Тому ми планували до закінчення зими завершити креслення та розрахунки залізниці й перших двигунів. Бачили б мене мої університетські викладачі зараз — вони були б, мабуть, у шоці.

По-друге, я намагалася активно розвивати новий закон. Почала з покращення кварталу та умов життя покинутих дітей, намагаючись сприяти цьому і в інших місцях. Та справи йшли повільно, бо люди не люблять змін, особливо коли ті не приносять їм миттєвої особистої користі. Та я точно не полишу цю справу. Разом із цим виникло питання, яке і раніше не давало мені спокою. Виявляється, у королівстві не було навчальних закладів. Років двісті тому існувала магічна академія, але через те, що магічно обдарованих дітей народжувалось критично мало, її закрили й звели все до домашньої освіти. Звичайно, лише для тих, хто міг собі це дозволити. Що, звісно ж, мене обурювало. Тому в планах на майбутнє я мала ідею відкриття хоча б шкіл, де дітей навчатимуть грамоті, а от із магією доведеться трохи почекати. Баланс тільки починає відновлюватися, але я вірю, що років через тридцять магічна академія знову відчинить свої двері на території королівства.

Ось так, завалені роботою, і минали мої дні. Але, звісно, не самою роботою я жила. Чоловіки за цей період теж різко активізувалися. Тіріан намагався проводити зі мною весь вільний час, який мав як король. Одного разу ми втрьох — він, я та Октавій — навіть грали в сніжки. Треба було бачити Тіріана! Підлеглі точно не впізнали б у ньому свого суворого монарха, поки він вправно жбурляв снігові кульки.

Щодо Ітана — іноді я думаю, що він може просто спопелити мене своєю пристрастю. Якщо Тіріан віддавав перевагу спільним сніданкам та випиванню вина, то Ітан прагнув кожної нашої вечері з величезним бажанням. І непомітно для себе я зрозуміла, що вони обоє міцно засіли в моєму серці.

Деймаріс же залишався Деймарісом. Він займався зі мною айкідо, іноді дозволяючи собі зайві доторки чи випадкові обійми. І це було по-своєму мило. Він намагався тримати дистанцію, але це виходило в нього поганенько. І час від часу, коли він дивився на мене очима, сповненими ніжності, я хотіла, аби він міцно мене обійняв, і весь світ лишився десь поза межами цих обіймів.

Ну і, звичайно ж, куди без Крістіана. Він був цілеспрямованим і простим, щоразу намагаючись виторгувати собі побачення. А я вперто вдавала, що постійно зайнята. І, здебільшого, так воно і було.

І от навіть зараз, під виглядом офіційної аудієнції, він знову намагався вмовити мене.

— Маргарет, погоджуйся, — відкидаючи будь-які титули, звернувся він до мене. — Тобі точно сподобається. Я вже вивчив твої уподобання під час чаювання з дівчатами. Обіцяю, буде не гірше, — він, як завжди, грайливо поворушив бровами.

От скажіть мені, за що він звалився на мою голову? Я й так не страждаю від нестачі чоловічої уваги, а тут ще й він. Людина, яка тримає у своїх руках усю безпеку й охорону королівства, намагається привласнити ще й моє серце. Мушу визнати: він не зупиниться.

— Добре, — я зітхнула, визнаючи поразку. — Я згодна. Але за умови, що інші не будуть проти.

Він лише радісно відсалютував мені й попрямував геть, явно готуючись до своєї витівки. Або, краще сказати, «побачення».

— Це точно гарна ідея? — запитала Ліліт, з’явившись поруч, щойно двері за ним зачинилися. — Він же навіжений!

— Я знаю, — посміхнулася я від її слів. — І, мабуть, саме цим він мене трохи й підкупив.

***

Минуло два дні, і я вже почала думати, що Крістіан або передумав, або його запал згас під тиском державних справ. Але я погано знала цю людину. Коли двері моїх покоїв відчинилися, на порозі стояв він — як завжди самовпевнений, але з деякими «косметичними» змінами.

На його лівій вилиці розцвітав соковитий фіолетовий синець, а нижня губа була помітно розбита. Проте це ніяк не заважало йому посміхатися своєю фірмовою нахабною посмішкою.

— Ваша величносте, карету подано, — бадьоро промовив він, наче й не помічав свого вигляду.

Я мимоволі сплеснула руками й підійшла ближче, розглядаючи його «бойове розфарбування».

— Крістіане, О Творці! Що з твоїм обличчям? Звідки це? — я простягнула руку, щоб торкнутися вилиці, але в останній момент зупинилася.

— Це? — він легенько торкнувся язиком розбитої губи й скривився, але очі його іскрилися сміхом. — О, це ціна твого «так», Маргарет. Я ж обіцяв отримати дозвіл у твоїх чоловіків. Ну от, я його отримав. Правда, Ітан виявився дещо переконливішим у своїх аргументах, ніж я очікував, а Тіріан просто вирішив додати «крапки над і».

— Ти з глузду з’їхав! — я ледь не розсміялася від абсурдності ситуації. — Вони тебе ледь не скалічили! Тобі треба негайно звернутися до цілителя, Крістіане. Один рух руки — і твоїх синців як не було.

Він демонстративно зробив крок назад і хитав головою.

— Ні за що! Яка ж тоді буде користь із моїх страждань? Я хотів, щоб ти бачила, скільки зусиль мені вартувало це побачення. Не кожен день капітан варти ризикує головою заради прогулянки з королевою. Це, можна сказати, мій орден за мужність.