Розділ 45

Якщо хтось колись скаже мені, що вечеря з чотирма привабливими чоловіками — це мрія кожної жінки, я особисто кину в таку людину чимось важким. Бажано — запеченим м’ясом, яке зараз лежало в центрі столу і на яке ніхто, крім мене, не звертав уваги.

Атмосфера в моїх покоях була настільки густою, що повітря буквально вібрувало. Тіріан зайняв місце на чолі мого столика для сніданків, примудряючись виглядати на ньому як на троні. Крістіан розвалився навпроти, демонструючи всім своїм виглядом, що він тут не просто охоронець за посадою. Ітан сидів по ліву руку від мене, мовчки нарізаючи сир так акуратно, ніби готувався до полювання. А Деймаріс примостився праворуч. Він просто дивився на мене, і в цьому погляді було занадто багато всього.

Це не була проста вечеря. Це була зустріч чоловіків, кожен з яких вважав, що має на мене особливе право. І зараз вони ділили територію.

— Тож… — я першою порушила тишу, бо цокання годинника вже почало нагадувати відлік до вибуху. — Може, хтось таки наллє вина? Чи ми будемо просто мірятися важкістю поглядів, поки вечеря не охолоне?

Тіріан мовчки потягнувся до пляшки, але Крістіан випередив його на частку секунди, перехопивши шийку.

— Дозвольте мені, Ваша Величносте, — Крістіан блиснув посмішкою, наливаючи мені в келих. — Я ж обіцяв оберігати спокій Маргарет. А спрага — це пряма загроза доброму гумору жінки.

Тіріан звузив очі. Я майже фізично відчула, як його терпіння тоншає.

— Твоя нова посада, Крістіане, передбачає охорону дверей з того боку, — холодно зауважив він, навіть не намагаючись приховати ревнощі. — А не дегустацію вина в моїй присутності.

— О, я впевнений, що Маргарет зараз цікавлять не ваші накази, а хороша компанія, — відпарував Крістіан, ігноруючи титули. — Правда, Маргарет?

Ітан відклав ніж. Повільно.

— Може, ви обидва просто замовкнете? — його голос був тихим, але в ньому почувся низький рик вовка. Він подивився мені в очі, ігноруючи решту. — Я хотів побути з тобою в спокої. Вечеря наодинці була б значно кращою ідеєю.

Я зробила великий ковток вина. Смак терпкого винограду трохи привів мене до тями.

— Так, Ітане, я теж про це думала, — кивнула я, бачачи, як Тіріан та Крістіан одночасно напружилися. — Але маємо те, що маємо.

— Я взагалі не планував вечеряти, — раптом тихо промовив Деймаріс. Він дивився тільки на мене, ігноруючи чоловічі розбірки навколо. — Маргарет, я прийшов, бо те, що сталося там, на площі… Коли я був драконом. Я відчував тебе всередині, як частину себе. Я хотів зрозуміти, що це означає для нас.

Тіріан стиснув келих так, що я злякалася за скло. Крістіан перестав посміхатися, а Ітан ледь помітно вишкірився.

— Ми всі щось відчуваємо, — відрізав Тіріан, повертаючи увагу на себе. — І не обов'язково бути драконом, щоб заявляти на неї права.

— Права? — я поставила келих на стіл і випрямилася. — Я вам не територія для завоювання. Ми просто вечеряємо. Крістіане, передай соус. Тіріане, розслабся — вино чудове. Ітане, дякую за сир. А ти, Деймаріс ... їж. Тобі потрібні сили для розмови. 

Я бачила, як вони перезирнулися. Чотири хижаки в одній кімнаті. Кожен з них хотів бути єдиним, хто залишиться тут, коли догорять свічки. Але зараз їм доводилося терпіти присутність один одного, і цей змушений нейтралітет був найкомічнішою і водночас найнебезпечнішою річчю, яку я бачила за весь день.

— Знаєш, Маргарет, — Крістіан нахабно відламав шматок хліба, — у тебе дуже специфічний смак на чоловіків. Але я починаю розуміти, чому з тобою не нудно. 

— Нудно? — хмикнула я. — Я мрію про день, коли мені стане нудно. А поки що... їжте, поки я не передумала і не виставила вас усіх за двері. Разом із вечерею.

***

Незважаючи на те, що кожен із них намагався перевершити іншого словесно, вечір був напрочуд приємним. Я просто спостерігала за ними і дивувалася тому, як все-таки складається моя доля. Я б нізащо в житті не подумала, що отримаю шанс на інше життя, та ще й таке.

За розмовами я й не помітила, як перемістилася на диван і задрімала. Все-таки події та втома останніх днів взяли своє. В якийсь момент чиїсь міцні руки обережно підняли мене і перенесли на ліжко.

— Здається, вам усім уже час, — промовив Тіріан зовсім близько біля мене. Значить, це він переклав мене сюди. Його голос звучав тихо, але з тими владними нотками, які не терпіли заперечень.

— А ти? — не втримався Ітан. 

— А я можу тут лишитися як її чоловік і король, — явно з задоволенням у голосі відповів Тіріан.

На це йому хтось гучно хмикнув, і я навіть не здивувалася б, якби дізналася, що це був Крістіан. Його скепсис можна було відчути навіть із заплющеними очима.

— Давайте тільки без бійки, — крізь сон пробурмотіла я — Сьогодні хочу просто відпочити. Давайте іншим разом...

— Добре, моя королево, — Тіріан легенько поцілував мене в губи, обдавши теплом. — Всі на вихід.

Це вже було озвучено як наказ для решти. Більше ніхто не сперечався. Я почула приглушені кроки, що прямували до дверей. Але раптом відчула, як хтось нахилився зовсім близько. Прохолодне дихання торкнулося моєї шкіри, а пальці обережно поправили пасмо волосся, що вибилося.

— Ми ще поговоримо, маленька некромантка, — прошепотів на вухо Деймаріс. 

Він теж попрямував геть. Клацання замка стало останньою крапкою цього божевільного дня, і я остаточно провалилася у такий бажаний і глибокий сон.

***

Наступний ранок почався не з галасу чи термінових донесень, а з благословенної тиші. Я сиділа у глибокому кріслі біля вікна, загорнувшись у теплий халат, і повільно пила чай. Сонце тільки-но почало прогрівати вежі палацу, і я нарешті відчувала себе у себе в кімнаті — у своєму маленькому безпечному світі, куди вчорашній хаос Ради не мав доступу.

Тихий, обережний стук у двері змусив мене відірватися від споглядання саду. 
— Увійдіть, — промовила я, чекаючи побачити когось із прислуги, але на порозі з’явився Тіріан.

Він тримав тацю з ранковим сніданком: свіжа випічка, фрукти та каша, аромат якої миттєво заповнив простір. Король виглядав розслабленим, без офіційного камзола, у самій лише сорочці з розстебнутим коміром. Це робило його погляд ще теплішим, ніж зазвичай.