Розділ 43

Чому кожного разу, як я приходжу до тями, Тіріан обов’язково з кимось сперечається? Цей раз не став винятком. На мій подив, голова майже не боліла, проте в усьому тілі відчувалася така важкість, ніби мої кістки налилися свинцем. Спогад про те, як я не могла вдихнути, як кисень просто відмовився надходити до легень, досі викликав липкий відгомін жаху в грудях.

— Я хочу переконатися, що з нею все гаразд! — проричав Ітан. Його голос вібрував від люті, яку він навіть не намагався стримувати. — Вона моя пара! Я й так дізнався про все випадково через цей переполох із вашим «гостем»!

— З нею все добре, — відрізав Тіріан. Судячи з його роздратованого тону, Ітан штурмував мої покої вже не першу годину. — Не влаштовуй виставу, Ітане. Їй потрібен спокій, а не твої сцени.

— Нехай зайде... — я спробувала вигукнути це якомога голосніше, але голос виявився слабким і хрипким. Слухати їхню перепалку не було жодних сил.

Двері миттєво розчинилися. Тіріан та Ітан залетіли до кімнати, ледь не штовхаючи один одного плечима. Тіріан опинився біля мене першим: його холодна долоня лягла мені на чоло, а очі уважно вивчали моє обличчя.

— Як ти почуваєшся?

Ітан же просто полегшено видихнув, наче з його плечей зняли скелю, і опустився на край ліжка, міцно стиснувши мою руку.

— Слава Творцям... Ти опритомніла.

— Почуваюся кепсько, — чесно зізналася я, намагаючись поворухнути затерплими пальцями. — Слабкість така, ніби по мені проїхався екіпаж. Хоча воно й не дивно — я ледь не померла. Вже не вперше, звісно, але вибиває з колії добряче.

Я спробувала пожартувати, щоб розрядити атмосферу, але Ітан лише запитально глянув на Тіріана. Той зробив вигляд, що не помічає його реакції, хоча жовна на його обличчі заходили швидше.

— Цього разу ти була надто близько до межі, Маргарет, — тихо промовив Тіріан, і я вперше почула в його голосі таку неприховану тривогу. — Якби не Деймаріс, я б втратив тебе.

— Ми б втратили тебе, — поправив його Ітан, не зводячи з мене очей.

— До речі, а де сам Деймаріс? — я згадала його гарячі обійми та золоте сяйво. — І як довго я була без тями?

Запала важка тиша. Вони перезирнулися, і це мовчання мені зовсім не сподобалося. Невже з ним щось трапилося? Невже ці підступи Драконового королівства зачепили й  його?

— Тіріане, мені не подобається, як ви мовчите, — я переводила погляд з одного на іншого. — Це все через людей його дядька? Щось пішло не так?

— Ні, — швидко відповів Тіріан. — Вони тут ні до чого. Просто... — він на секунду завагався. — Дракон Деймаріса пробудився. Остаточно.

— Це ж чудово! — я щиро посміхнулася, наскільки дозволяли сили. — Хіба ми не цього прагнули? У нас вийшло!

Але їхні похмурі обличчя не змінилися. Я відчула, як тривога знову підступає до горла. Помітивши мою зміну в настрої, Тіріан зітхнув:

— Ти проспала майже два дні. Тебе сильно лихоманило — цілителі кажуть, що його сира, некерована сила зіткнулася з твоєю некромантією. Але проблема в іншому. Весь цей час він залишається у подобі дракона. Тут, у палаці.

Я закліпала очима, намагаючись усвідомити масштаб. Два дні? Справжній дракон посеред королівської резиденції?

— Але я не розумію... Хіба це не привід для радості?

Тіріан сів з іншого боку ліжка, а Ітан лише міцніше стиснув мою долоню, наче намагався захистити від новин.

— Він перетворився просто на площі перед палацом. На очах у всіх. І він не може повернутися назад у людську подобу. Ми намагалися вплинути на нього, але він нікого не підпускає. Він просто... чекає.

Тепер я зрозуміла рівень катастрофи. Приховати присутність Деймаріса більше неможливо — його бачила половина столиці. Якщо додати до цього лист від його дядька, стає ясно: вороги знають, де він. А в палаці точно є стукач. Але зараз головним був він. Мій рятівник, який застряг у власній люті.

— Допоможіть мені, — я різко відкинула ковдру.

Вони обидва підхопилися на ноги, наче по команді.

— Тобі ще зарано! Куди ти зібралася? — Тіріан спробував обережно втримати мене за плечі.

— Він має рацію, ти ледь дихаєш самостійно. Тобі потрібен спокій! — додав Ітан.

— Буду жити, не переживайте, — я рішуче спустила ноги на підлогу, відчуваючи, як кімната трохи попливла перед очима. — Головне, що той, хто мене врятував, тепер сам потребує допомоги. Я маю йти до нього. До Деймаріса.

— Це самогубство! — вигукнув Ітан, перегородивши мені шлях. — Не можна йти до дракона, який щойно пробудився! Він зараз — суцільний інстинкт, він навіть не контролює себе!

Я зупинилася і впритул подивилася на Ітана.

— Ти б нашкодив мені в подобі вовка, Ітане? Навіть якби втратив контроль?

Він заціпенів. Потім повільно, майже неохоче, похитав головою. Більше заперечень не було. Спираючись на підтримку Тіріана з одного боку та Ітана з іншого, я попрямувала до виходу. Кожен крок відгукувався слабкістю, але я знала: якщо хтось і може достукатися до звіра, то це та, заради кого він прокинувся.

***

Я зрозуміла справжній масштаб катастрофи лише тоді, коли ми ступили на площу. Це був не просто дракон. Це була велична, прадавня стихія, втілена в плоті. Він був величезним — настільки, що практично затуляв собою фасад палацу, а його крила, навіть складені, здавалися частиною фортечного муру. Голова звіра була завбільшки з невелике авто. Але вражали навіть не розміри. Колір його луски був ймовірним — глибокий, насичений зелений, що виблискував на сонці, наче рідкий смарагд чи коштовний сапфір.

Як тільки я зробила перший крок на площу, погляд дракона миттєво сфокусувався на мені. Ці величезні золотисто-медові очі не кліпали, вивчаючи кожен мій рух. Я відчула, як татуювання на моїй шиї, приховане шовковою хусткою, почало пульсувати жаром, а на його передніх лапах у відповідь замерехтіло те саме світло.

Варта та придворні, що стояли поодаль, нагадували натягнуті струни, готові лопнути від жаху. Але я не відчувала страху. Дивлячись на нього, я бачила не монстра, а втомлену, понівечену душу, яка занадто довго була замкнена в темряві й тепер просто не знала, як бути вільною. Я знала це відчуття. Я пам’ятала власну розгубленість, коли вперше розплющила очі в цьому світі.