Розділ 42

Деймаріс 

Біль — це єдине, що я пам’ятаю про своє пробудження. Але не той священний біль пробудження дракона, про який розповідають книги. Мій біль був смаком попелу і крові мого роду.

Я мав стати захисником. Поки мій старший брат тримав за руку свою дружину, що кричала від переймів, я зачинився в печерах предків для обряду Пробудження. Але замість реву власного звіра я почув крики стражі і брязкіт сталі. Мій рідний дядько, людина, якій ми довіряли, вибрав мить нашої найбільшої вразливості для перевороту.

Я розірвав зв’язок із драконом посеред процесу. Світ вибухнув вогнем у моїх венах, але я біг. Біг, щоб врятувати брата. Щоб побачити, як клинок дядька обриває життя найрідніших мені людей. Брат, його дружина, ненароджене немовля… усе було втрачено. Мене не вбили — дядько залишив мене живим як трофей, як доказ своєї перемоги над «слабкою» гілкою роду.

Потім була втеча. Роки поневірянь світом. Я був принцом без корони і драконом без голосу. Мій звір заснув, ображений на те, що я перервав його народження, і жоден мій заклик не міг його розбудити.

А потім я зробив помилку. Я дозволив собі повірити. Жінка, яка обіцяла мені дім, яка дивилася в мої очі з удаваною ніжністю… вона продала мене. Продала прямо в руки дядька, а той, наче непотрібну річ, віддав мене герцогу Імпробусу.

Старий герцог не бачив у мені людину. Я був для нього батарейкою, джерелом рідкісної магії, яку він викачував із мене день за днем, супроводжуючи це тортурами, що мали б зламати будь-кого. Але я не зламався. Я просто замерз зсередини.

Яріанель і Даміан витягли моє напівживе тіло з того пекла, але я не відчував вдячності. Лише ненависть. І коли в палаці я побачив її — доньку мого ката, жінку з репутацією змії — моє терпіння урвалося. Я хотів відчути, як її життя згасає під моїми пальцями. Хотів помститися за кожен день у підвалах її батька. Мої руки стиснули її шию, і я очікував побачити страх… але натомість відчув опік. Клеймо на моїй руці та на її шиї спалахнуло золотом, зв’язуючи нас на рівні душ. Я хотів кричати від огиди. Істинна пара. Доля — саркастична сука.  Вона пошила мене в дурні, обравши мені в пари доньку мого ката. Я відштовхував її, я ненавидів цей зв’язок, я обіцяв собі, що ніколи не прийму її.Переконував себе, що вона мені потрібна лише як інструмент. Адже після нашої зустрічі мій дракон вперше за роки ворухнувся. Він відгукувався на її присутність. Я сказав їй прямо: «Не чекай від мене кохання». Я був чесним. Принаймні, так я думав.

Але в її тілі була інша душа. Не та Маргарет, про яку я чув. Ця жінка була дивною, незграбною у своїй новій силі, неймовірно впертою і… чистою. Я спостерігав, як вона бореться за своє королівство, як вона намагається бути справедливою, і мій крижаний панцир почав тріскатися.

Щовечора я обіцяв собі, що це востаннє. Востаннє я шукаю її погляду, востаннє вдихаю її аромат, востаннє дозволяю своєму серцю збиватися з ритму, коли вона сміється.

Я — принц-вигнанець, чиє ім'я стерли з літописів Драконового королівства. Чоловік, який не має за душею нічого, крім шрамів від тортур її батька та жагучої люті до власного дядька. Що я міг запропонувати їй? Життя в бігах? Вічну війну? Моє кохання було б для неї не даром, а зашморгом. 

Я закохувався. Це було подібне до повільної смерті й одночасного воскресіння. Кожного разу, коли я бачив її з Тіріаном чи тим вовком, я відчував, як ревнощі роздирають мене на шматки, але водночас відчував полегшення. Можливо, вони зможуть дати їй ту стабільність, яку я ніколи не зможу забезпечити, поки на моїй голові немає корони, а мій народ стогне під гнітом тирана.

Я мав залишатися холодним. Мав використовувати її лише як ключ до пробудження свого звіра. Але як залишатися холодним, коли вона — єдине сонце в моєму затяжному похмурому житті?

Сьогодні я був у саду, коли повітря раптом стало занадто густим. Мій дракон, який до цього лише ліниво спостерігав, раптом здибився всередині, випускаючи згустки полум’я мені в мозок. Вона. У небезпеці. Зараз!

Він прокинувся остаточно. Не просто відгукнувся, а заревів на повний голос, зливаючись із моєю свідомістю. Я не біг — я летів коридорами, вибиваючи двері магічною хвилею.

Я вибив двері її покоїв, і час ніби зупинився.  
Маргарет. Моя маленька некромантка. Коли я побачив її — бліду, застиглу, я відчув таку лють, яка могла б спопелити океан. Вона стояла нерухомо, наче витончена мармурова статуя, але в її очах я встиг побачити останній проблиск усвідомленого жаху. Вона не дихала. Її життя витікало крізь пальці, сковане підлою, гнилою магією. 

— Маргарито! Ні! — мій крик був більше схожий на рев звіра, ніж на людську мову.

Я вхопив її, і в цю мить мій дракон остаточно зламав внутрішні клітки. Я відчув, як золоте полум'я виривається з моїх грудей, огортаючи нас обох коконом. Я притиснув її до себе так міцно, ніби хотів втиснути її в свою власну шкіру, сховати від усього світу в самому центрі свого вогню.

Вона була такою тендітною. Такою крижаною.

Я відчував кожну секунду, поки її серце мовчало. Це були найстрашніші миті мого життя. Навіть коли дядько вбивав мою родину, я не відчував такої безпорадної люті. Я вливав у неї свою магію, свою життєву силу, кожну дещицю своєї душі, благаючи всіх богів, яких знав: «Тільки не вона. Візьміть мене, спаліть мій дар, але поверніть їй дихання».

— Дихай, благаю тебе, дихай... — я зарився обличчям у її волосся, і мої сльози, гарячі, як розплавлене золото, падали на її плечі.

Коли її грудна клітка нарешті здригнулася в першому, судомному вдиху, я ледь не закричав від полегшення. Мій звір всередині заспокоївся, але не заснув. Він розправив крила, наповнюючи мене силою, якої я не відчував ніколи раніше. Я відчував це. Я нарешті знову можу його пробудити. Мені потрібен простір і небо. Але я не можу полишити її.  Я видихнув лише коли поруч зʼявився Тіріан і цілитель. Я не хотів її відпускати, але мусив. Я мушу цього разу все остаточно завершити.