Розділ 40

— Ну і як це все розуміти? — гнівно промовив Тіріан, явно незадоволений увагою Крістіана до мене.

Я лише зітхнула і відповіла: 

— Вчора в місті пан Вальєр трохи допоміг нам із Ліліт. Хоча, можливо, ми б і самі впоралися, — я перевела погляд на Крістіана, даючи зрозуміти, що не збираюся грати за його правилами.

— О, звісно, — посмішка все не сходила з його обличчя. — Ви так войовниче застосовували магію, що від нападників точно не лишилося б і сліду.

— Нападників? Чому я вперше про це чую, Маргарет? — ось тепер Тіріан був дійсно розлюченим.

Ні, ну яке ж базікало цей Крістіан! Ну врятував нас, і що з того? Йшов би собі далі як джентльмен. Так ні, він ніби спеціально на похвалу напрошується.

— Тіріане, — несподівано серйозно звернувся до нього Крістіан. — Набагато цікавіше те, звідки у нашої повітряної королеви з’явився дар некроманта і чому ваші стосунки перейшли на рівень «лютую, коли хтось занадто близько до неї стоїть». Я, звісно, давно не був у столиці, але про ваші «теплі почуття» чув багато.

На якусь мить у кабінеті запанувала тиша. Логічно було припустити, що мою особливість не триматимуть у секреті від Крістіана, особливо після його нового призначення. Враховуючи те, як він спілкується з Тіріаном, і безмежну довіру Даміана, вони були не просто знайомими — я припустила, що вони давні друзі. І все ж така пряма заява трохи шокувала й водночас протверезила: я маю ще обережніше застосовувати свою силу. Особливо поза межами палацу.

— Пропоную всім трохи видихнути, — спокійним тоном заговорив Даміан. — Саме тому ми всі тут і зібралися. Необхідно обговорити багато речей. А вчорашні пригоди, — він кашлянув і зиркнув на Тіріана, — можна буде детальніше обговорити пізніше.

— Твоя зібраність, як завжди, вражає, — з легкою усмішкою промовив Крістіан.

— То виходить, ти від самого початку знав, хто я така? — не втримавшись, запитала я.

— Зізнаюся, спочатку подумав, що мені ввижається. Щоб сама Маргарет Імпробус гуляла містом, вдягнена як прислуга... Але вас важко з кимось сплутати, Ваша Величносте.

— У вас точно немає інших кандидатур? — я перевела погляд на Тіріана та Даміана. — Він мені не подобається.

— Як же так! — театрально скрикнув Крістіан і вхопився рукою за серце. — Вчора все виглядало так, ніби у вас була зовсім інша думка про мене.

— Крістіане! — голос Тіріана змусив усіх замовкнути. — Досить! — він зробив паузу. — Це трохи не та Маргарет, про яку ти чув чи знав. І магія змінилася не просто так. У тілі Маргарет — інша душа.

Крістіан деякий час пильно і, на мій подив, дуже уважно дивився на мене. Всі теж вичікували на його реакцію.

— Чудово! — він раптом заплескав у долоні. — Мене все влаштовує. Де розписатися і коли приступати до обов’язків?

— Він завжди був таким ненормальним? — повільно промовила я з щирим здивуванням на обличчі.

***

Після того як усі справи були обговорені, нарада закінчилася, і всі покинули кабінет. Звичайно, крім мене. Тіріан якийсь час мовчки сидів за своїм столом, і я вже подумки готувалася до будь-якої реакції чи дій з його боку. Але він несподівано підвівся, підійшов до мене і, сівши поруч на диван, узяв мої руки у свої.

— Я і забув про твою здатність притягувати до себе чоловіків, — він подивився на мене з такою ніжністю, погладжуючи великим пальцем мою долоню. — Іноді мені просто хочеться заховати тебе, щоб ти була лише моєю.

— І що тобі заважає? — з легкою посмішкою від полегшення запитала я.

— Твоя волелюбна натура і те, що в цьому світі так справи не робляться. Я знаю, що не можу бути для тебе єдиним. Я готувався до цього ледь не з самого малечку. Мати побратимів — це нормально. Просто обіцяй мені, що ти будеш чесною з ними. І зі мною теж.

Я підняла голову, дивлячись йому прямо в очі.

— Обіцяю.

— Чудово, — він ніжно поцілував мене в чоло. — Ти завжди знаєш, де мене знайти.

Тіріан відпустив мою руку і встав із дивана, повертаючись до свого звичного стриманого образу, але перед тим, як я встигла піти, додав:

— І до речі, я добре знаю Крістіана. Той його погляд на тебе... Просто будь готова до всього. Його важко зупинити, коли він чимось зацікавиться.

***

Оранжерея зустріла мене оглушливою тишею та ароматом, від якого паморочилося в голові. У спогадах колишньої Маргарет це місце було яскравим, але якимось порожнім — вона сприймала його лише як декорацію для світських пліток. Але зараз, коли я вперше переступила цей поріг сама, усе виглядало інакше.

Під скляним куполом, крізь який пробивалося сріблясте світло повного місяця, буяли екзотичні квіти. Вони розпускалися просто на очах, випускаючи ледь помітний пилок, що мерехтів у повітрі, наче маленькі світлячки.

Ітан уже чекав на мене. Він стояв біля невеликого столика, накритого на двох, посеред справжнього тропічного лісу. Замість звичного обладунку на ньому був простий чорний каптан, який підкреслював його міць, але робив образ м’якшим.

— Ти прийшла, — він зробив крок назустріч, і в його голосі було стільки щирого тепла, що я мимоволі розслабилася. — Я боявся, що державні справи заберуть тебе в мене на весь вечір.

— Тіріан вміє бути переконливим, коли йдеться про наради, — я посміхнулася, підходячи ближче. — Але я обіцяла.

Вечеря проходила в дивовижному спокої. Ми говорили про все на світі: про його дитинство в північних лісах, про мої перші кроки в магії, про дрібниці, які не мали стосунку до політики. Ітан виявився неймовірним слухачем. Кожного разу, коли наші погляди перетиналися, я відчувала ту саму «вовчу» іскру — первісну, дику, але водночас безмежно віддану.

Коли з вечерею було покінчено, він запропонував прогулятися до дальніх дерев, де квіти пахли медом. Ми йшли поруч, іноді випадково торкаючись плечима.

— Маргарет, — він зупинився так несподівано, що я мало не зіткнулася з ним. Ітан обережно взяв мої руки у свої, і я відчула, якими гарячими були його долоні. — Я знаю, що зараз навколо тебе багато чоловіків. Я бачу, як дивиться на тебе Тіріан. Я відчуваю присутність Деймаріса, і, чесно кажучи, — його очі на мить блиснули золотом, — мені важко стримувати вовка, коли цей дракон крутиться поруч. Його енергія чужа мені, вона надто самовпевнена.