Розділ 39

Неважко здогадатись, наскільки швидко ми потрапили з Ліліт назад у палац, щойно ми знайшли столичну варту після нашого маленького інциденту. Навіть не знаю, що мене турбувало більше: те, що сталося в місті, чи можлива реакція Тіріана на мою маленьку витівку. Ну, можливо, і не маленьку. Все-таки варто було нам повертатись тим самим шляхом. Хоча що там вже, раз Яріанель сказала, що Даміана викликали в палац, то вони точно знали, що я десь зникла.

Але масштаб всієї катастрофи я оцінила, переступивши поріг палацу. Я, звісно, передбачала, що на мене там чекатимуть. Але ж не так. Не всі. Буквально усі. Тіріан був такий злий, що, можливо, він зараз у цьому світі і вигадає слово «розлучення». Октавій з Олівером дивились на мене з полегшенням і якимось приреченням. Слуги і дворецький виглядали так, ніби я воскресла, а не з’явилась після прогулянки містом.

І найцікавіше: Ітан ходив холом палацу колами, явно не знаходячи собі місця. І біля однієї з колон стояв Деймаріс. І я ладна заприсягтися, що на його обличчі був страх. Хоча це не має мене дивувати, адже його життя тепер певним чином пов’язане з моїм.

— Всім добрий вечір, — обережно промовила я, намагаючись зрозуміти, наскільки мене хочуть тут усі придушити. — Пробачте, що здійняла такий галас, я тут… — але не встигла я договорити, як міцні чоловічі руки загребли мене в обійми. І це був Деймаріс.

Від того, що він так міцно обіймає мене, ніби я щось цінне і жадане, я впадаю в ступор. Усі думки випаровуються вмить. Я не розумію, що відбувається.

— Більше не роби так, дурненька, — тихо, так, щоб тільки я могла почути, шепоче мені на вухо Деймаріс і відсторонюється.

Я лише і можу, що з широко відкритими від подиву очима кивати головою на знак згоди і промовити:

 — Добре.

Здається, усіх присутніх такий жест та прояв емоцій з боку Деймаріса здивували не менше за мене. І поки всі не встигли оговтатися, він без жодного слова розвертається і прямує геть. 
Першим «відмирає» Тіріан:

— Маргарет, до мене в кабінет, — закипаючи від люті, промовляє він. — Негайно.

Я без зайвих слів іду за ним під співчутливі погляди присутніх і не менш стурбований погляд Ітана. От тепер я точно влипла. Сходила в місто, називається.

***

Деякий час у кабінеті Тіріан мовчить, стоячи спиною до мене і дивлячись у вікно. По тому, як він стискає і розтискає кулаки, я розумію: він намагається заспокоїтися, аби не вибухнути.

— Тіріане, пробач, — це все, що я можу поки сказати в цій ситуації. Адже я дійсно трохи винна. Хоча все закінчилося нормально.

— Пробач? — він повільно повертається до мене і дивиться, не відводячи погляду. — Ти хоч уявляєш, що я вже встиг подумати і уявити за той час, поки тебе не було? Я майже відразу зрозумів, що тебе не викрали з палацу, але це геть не допомагало! — уже майже на крик перейшов Тіріан.

— Я трішки прогулялася містом, мене навіть ніхто не впізнав. Все ж закінчилося добре, — я намагалася його заспокоїти.

— А якби ні? Якби тебе хтось украв чи зашкодив тобі? — він глибоко вдихнув. — Я не хочу допускати навіть думки про те, що можу тебе втратити. Маргарет, ти… — він замовк і сів у крісло.

Діставши з шухляди в столі келих і пляшку, він налив собі і випив одним ковтком майже цілу склянку. Я ж лише ошелешено дивилася, чекаючи, що буде далі.

— Я б хотів це сказати, звісно, не так і не за таких умов, — він скуйовдив рукою своє волосся. — Те, що ти зникла, і ці години очікування остаточно довели мені те, про що я вже думав деякий час. Ця твоя доброта, впертість, розум. Те, як ти дивишся на все це, як доводиш мене до сказу і ревнощів.

— Я не розумію, Тіріане.

— Я кохаю тебе, Маргарито, — на одному диханні промовив Тіріан. — Якимось неймовірним чином ти зуміла заполонити серце, яке, я думав, уже не здатне кохати.

Його зізнання просто вибило ґрунт з-під моїх ніг. Добре, що я сиділа. Я просто не знала, що сказати. Його слова були настільки ж неочікуваними, наскільки й… жаданими для мене. Мені подобався цей чоловік. І я не буду лукавити: іноді я навіть уявляла наше майбутнє разом. Але кохання… Я ніколи не могла уявити, що можна покохати когось за такий короткий час. І ось я тепер тут. Чоловік, який здавався холоднішим за лід, так палко освідчився мені. І я… я хочу відповісти йому. Я хочу теж так палко горіти разом з ним.

Я повільно підійшла до Тіріана і, так само повільно сівши на його коліна, без зайвих слів взяла його обличчя у свої руки і поцілувала. Його губи, спочатку здивовано-застиглі, миттєво відповіли з такою жадобою, що в мене перед очима все пішло обертом. Якщо я думала, що Тіріан — це про холодний розрахунок і протокол, то зараз я офіційно визнаю: я помилялася. Глобально помилялася.

Його келих зі дзвоном перекинувся на столі, коли він різко притягнув мене до себе, перехоплюючи ініціативу. Моє тіло буквально втиснулося в його одяг, і я відчула кожен ґудзик, кожен вигин його напружених м'язів. Його руки, сильні й до неможливості гарячі, більше не церемонилися. Одна владно заплуталася в моєму волоссі, нахиляючи мою голову так, щоб поглибити цей божевільний поцілунок, а інша сковзнула на талію, притискаючи мене до себе настільки щільно, що між нами не лишилося навіть повітря.

Боже, цей чоловік справді вмів це робити. Смак дорогого алкоголю, терпкого парфуму і чистої, нерозбавленої пристрасті. Я відповіла на поцілунок, розмикаючи губи, впускаючи його, і відчула, як по спині прокотився розряд, від якого пальці на ногах миттєво підібгалися. Я обхопила його шию, пальцями зариваючись у його ідеально укладене волосся, яке тепер точно виглядало як після шторму.

— Маргарет… — видихнув він мені в губи, і цей звук був схожий на рик пораненого звіра.

Він відірвався від моїх вуст буквально на секунду, лише щоб вкрити гарячими, вологими поцілунками мою шию, затримуючись біля самої пульсуючої жилки. Я мимоволі закинула голову, випускаючи тихий стогін, який в тиші кабінету пролунав надто відверто. Його рука піднялася вище, погладжуючи стегно під сукнею, і я зрозуміла, що якщо ми зараз не зупинимося, то кабінетні переговори закінчаться зовсім не політичним компромісом.