Розділ 38

Ми попрямували з Ліліт до виходу з паркової зони біля підніжжя схилу палацу, намагаючись привертати менше уваги до себе. Місце не було безлюдним, але навряд чи тут можна було загубитися в натовпі. Як тільки ми вийшли за межі парку, перед нами відразу почали простягатися вулиці столиці. По центру від парку йшла головна дорога міста — саме на ній велично час від часу проїжджала королівська сім’я під час свят та урочистостей, і вже від неї розгалуженнями йшли інші вулички та квартали.

В безпосередньому центрі столиці було дуже людно. Купа перехожих, карети, шум та рух міста. Я стояла і оглядалася навкруги. Єдине, що впадало в око — так це те, що чоловіків дійсно значно більше за жінок.

Перше враження було значно кращим, ніж я собі малювала. Місто виглядало ошатним і по-справжньому живим. Високі будинки з гострими шпилями були прикрашені вигадливою ліпниною, що зображувала казкових істот та переплетення лози. Чисті вулиці, якими поважно проходжувалися містяни, вабили яскравими вивісками крамниць.

Головна площа виявилася справжнім витвором мистецтва, але мою увагу прикував монументальний фонтан у самому її центрі. Це була величезна композиція з білого мармуру, що зображувала десятки фігур, які тягнулися руками до єдиного центру. Тут були всі: маги-стихійники з їхніми елементами, цілителі з чашами, менталісти, провидці, артефакторники. Не було лише з очевидних причин некромантів. Тут був кожен напрямок магії, що колись брав участь у Великій війні магів, ставши тепер частиною цілого. Їхні сили та руки перепліталися, утворюючи складну мережу, що тримала вгорі величезну корону, з якої каскадами спадала вода, омиваючи всіх присутніх. Це виглядало як нагадування про той день, коли нескінченна війна магів закінчилася заснуванням єдиного королівства. На масивній основі з чорного обсидіану золотом виблискував напис: «Багато шляхів веде до істини, та лише один — до миру». Я на мить затрималася, вчитуючись у ці слова. Звучало гарно, але за цими словами стояла занадто тяжка історія та занадто багато людських життів.

Ліліт весь цей час мовчки спостерігала за мною, нічого не кажучи. Ніби давала мені час оглянутися тут та вирішити, що робити.

— Ти вже бувала тут, Ліліт? — повернулася я до неї, відірвавши погляд від фонтану.

— Так, доводилося, — вона зробила паузу. — Досить непогане місце, жваве і людне.

— Ну що ж, я не буду вимагати екскурсії, але б хотіла твоєї більш активної компанії. І клич мене Рита, поки ми в місті.

Вона кивнула на знак згоди, і я впевнено покрокувала в бік крамниць і лавок. Звичайно, я маю спочатку скуштувати та помацати цю столицю.

Тут була величезна кількість усього. Різноманітність товарів, кольорів та людей вражала. Всі щось постійно обговорювали та робили. Така активність у місті радувала. Я підходила до крамниць і оглядалася. До деяких заходила та намагалася вести невимушену бесіду з власниками. Думки були різні: дехто побоювався змін, що міг принести новий король, декому було все одно — влада є влада, дехто радів, адже це був дух нового правління. Та загальне враження у людей від Тіріана було гарним. Правда, королева майже для них не існувала. Та це й не дивно: вони звикли, що для них вона не більше ніж дружина короля. І поки що це було мені на руку. Менший ризик того, що мене тут хтось впізнає.

Тут мою увагу привернув якийсь просто неймовірний запах. Виявилося, це чоловік середніх років щось захопливо смажив просто посеред вулиці на імпровізованому прилавку. Я мала це скуштувати.

— Рито, — побачивши мій інтерес, промовила Ліліт, — це ж вулична їжа. Я б не радила таке їсти.

— Ліліт, думаю, ця черга з людей говорить протилежне. Та й цей запах... Ну, та й зрештою, якщо що, пан Клоде мене врятує від отруєння.

Вона лише похитала головою, але попрямувала зі мною до черги. Поки ми очікували, люди в натовпі говорили про різне: магію, ціни, останні новини. І вже коли ми майже дійшли нашої черги, я почула, як двоє чоловіків попереду обговорюють останній випуск газети. І я, може б, не звернула на це увагу, але мене зачепили їхні слова про несподівану появу королеви і геть нові порядки. А ось це було цікаво.

Виявилося, чоловік продавав щось схоже на смажені конвертики з тіста з м’ясом усередині. На смак нагадувало чебуреки. І я навіть трохи згадала колишній дім. Це було дійсно смачно. Насолодившись цим смаком і взявши на замітку це місце, я запитала, де можу придбати газету. І виявилося, що газети тут роздавали безкоштовно. А герцогиня Блекарі — продумана жінка. Так газета діставалася більшій кількості людей і виглядала як незалежне видання. На першій шпальті розміщувалося ніщо інше, як стаття про засідання ради. І великими літерами заголовок: «Чи всі діти перед законом тепер рівні?». І чесно, він мене трохи насторожував. Бо якщо це новий порядок, то який існує зараз? І тут до мене різко прийшло усвідомлення: я майже не бачила дітей на вулицях столиці. Багато чоловіків, пари чоловіків із жінками, деякі компанії жінок і поодинокі випадки сімей з дітьми, які гуляли містом. І це насторожувало.

— Ліліт, ти помітила, як у місті мало дітей?

— Це й не дивно. Зазвичай діти проводять час удома: дівчаток навчають манер і етикету, а магічно обдаровані діти навчаються ще й магії. Ну, наскільки я знаю з інформації про королівство.

Я замислилася. Навчання — це добре. Можливо, тому дітей тут так мало. Хоча ні, стоп, навчання вдома? А школи? До речі, зі спогадів Маргарет я теж не пам’ятаю ніякого навчального закладу. Тільки домашнє виховання. Але я думала, що, може, це були «приколи» їхньої родини. Здається, є ще дещо, що я маю з’ясувати і дізнатися від Тіріана.

Ми продовжили далі гуляти містом. І поки що все виглядало непогано. До певного часу. 

Чим далі ми відходили від центральної площі і вулиць, тим уже менш людними та яскравими ставали вулички міста. Будівлі теж були простішими. Почали з’являтися квартали ніби з умовним поділом. Наприклад, був один лише з магазинами артефактів. Мене це не дивувало. На Землі теж десь майже так. Зазвичай центр виглядає більш помпезно, ніж спальні райони. І вже коли мені почало трохи рябіти від цих будівель і вулиць, я почула дитячий сміх. Від несподіванки я аж зупинилася. Я почала озиратися і шукати джерело звуку.