Розділ 37

Прохолодне осіннє повітря проникало крізь відчинені двері тераси. Надворі вже була майже глибока ніч, а ми з Тіріаном за келихом вина обговорювали сьогоднішню Раду.

— Навіть не знаю, чи вистачить мені слів, аби сказати, як ти мене сьогодні вразила, — дивлячись на вино у своєму келиху, промовив Тіріан. — Я, звісно, бачив, як ти завзято всі ці дні вивчала інформацію і тонкощі засідань, але щоб настільки... Були моменти, коли я почувався там навіть зайвим, — додав він із легким смішком.

— Мабуть, у якийсь момент я аж надто захопилася, — відповіла я. — Що тут скажеш, у королівстві таки панує трохи безладу.

— О Творці, тільки ти на таке й здатна. Замість чаю та приміряння прикрас — намагатися перелаштувати всіх і все. Так і до перевороту недалеко.

Я лише запитально на нього глянула, на що він щиро посміхнувся.

— Не хвилюйся, мабуть, я вперше в житті вжив це слово в позитивному ключі. — Він зробив ковток і вже з серйозним обличчям запитав: — Ти це серйозно говорила про байстрюків і закон щодо покинутих дітей?

— А хіба такими речами жартують? — подивившись йому прямо в очі, промовила я. — Це просто якийсь абсурд: як дорослі перекладають на дітей свої гріхи, а потім ще й кидають їх напризволяще. І до того ж, що за дивна реакція у вас тоді була з Даміаном?

Він мовчав деякий час, явно підбираючи слова й вагаючись, чи варто взагалі про це говорити.

— Маргарито, я хочу, аби ти знала: ідеальних королівств не існує. Ця ситуація склалася через обставини та існуючі порядки серед магів. — Щось мені вже це не до вподоби, подумала я. — У нашому королівстві дійсно бувають ситуації, коли батьки залишають дітей.

— Ну, в моєму попередньому житті теж таке було. Через різні обставини люди залишали дітей у спеціальних установах, де далі за ними вже доглядали. Невже тут це настільки часте явище?

Тіріан лише зітхнув.

— Ти ж знаєш, що у нас дівчатка народжуються значно рідше, ніж хлопці. Саме тому в нас і існує багатомужжя. Не важко зрозуміти, що багато сімей бажають народити саме дівчинку. Особливо, якщо вона матиме магію.

— Я не розумію, до чого ти ведеш. Хочеш сказати, що хлопчики не потрібні, чи як? Але ж це діти!

— Це люди, їхні гріхи та наміри, — тихо промовив Тіріан на моє зауваження. — Роки нестабільності магії та історії створили в містах цілі райони з покинутими дітьми.

Я мовчала, намагаючись осягнути почуте. Покинуті? Тобто за дітьми взагалі ніхто не доглядає? В який світ я потрапила?

— Тільки не кажи, що вони просто існують самі по собі на вулицях, і на це всі заплющують очі?

— Маргарито... — повільно почав Тіріан.

— О, ні. Не хочу цього чути. Мабуть, мені й справді потрібно це побачити на власні очі.

— Ми вже про це говорили: поки що жодних вилазок у місто. Ми тільки поступово наводимо лад. До того ж невідомо, кому справжня Маргарет встигла накапостити до своєї смерті. Та й ми, можливо, ще не всіх поплічників герцога Імпробуса знайшли. Все-таки він творив свої справи десятиліттями.

«Чудово. І знову ми дійшли до того, що я ніби в золотій клітці. Але я не буду просто сидіти, не після того, що щойно почула. Вони ще не бачили, якою я можу бути, коли мене справді розлютити».

— Я взагалі-то хотів тобі подякувати, — через деякий час порушив мовчанку Тіріан.

— За що? — я була трохи здивована.

— За те, що підняла тему байстрюків. Хоч про це ніхто не каже вголос, але Октавій теж народжений поза шлюбом. І він не має права на престол.

— Чому це? Він твій старший син, ти сам так казав, то в чому проблема?

Тіріан так здивувався моїм словам, що я аж розгубилася від його реакції. Думаю, збоку це виглядало кумедно: двоє здивованих людей дивляться одне на одного.

— Але як щодо наших дітей? Ти не хочеш, аби хтось із них успадкував престол?

Я поперхнулася вином, якраз коли невдало вирішила зробити ковток.

— Наших дітей? — я легенько посміхнулася. — То ти вже аж настільки далеко бачиш наше майбутнє, Тіріане? — Він лише закотив очі. — Чесно, я не хотіла б такої долі своїм дітям. До того ж я вважаю Октавія гідним цього. І мене не хвилює, як він народився і яка в нього магія. Він — частина цієї родини.

Тіріан узяв мене за руку і міцно її стиснув.

— Дякую.

Він нахилився через стіл і ніжно мене поцілував, наче закоханий хлопчисько. І це було справді приємно.

***

Думка про те, що я маю на власні очі побачити, як живуть пересічні містяни королівства, наполегливо не полишала мене. Я ніяк не могла зосередитися. Навіть зараз, практикуючи з Ліліт некромантію — наскільки це було можливим, не піднімаючи місцевих мерців, — вона раз у раз незадоволено виправляла мої помилки через неуважність.

— Ваша Величносте, за всієї поваги, але скільки можна? — зрештою не витримала вона.

— Вибач, я справді сьогодні не можу зібратися, — повільно промовила я, намагаючись знову сфокусувати погляд на символах, про які розповідала Ліліт.

— То, можливо, поділитеся тим, що вас так відволікає?

— Я хочу в місто, — спокійно сказала я.

— Перепрошую? — не зрозуміла вона. — То візьміть карету та й їдьте. Чи у вас фобія на коней?

— Я хочу подивитися на столицю не як королева, а як звичайна жителька цього королівства.

— Але ви нею не є, — зауважила Ліліт, усе ще не розуміючи, куди я веду розмову.

— О Творці, та знаю я! Але щоб зрозуміти, як живе населення, треба стати з ними в один ряд. Щось на кшталт того: звідки коту знати, які проблеми у мишей?

— А-а, то от ви про що. І що ви пропонуєте?

— Якось вислизнути з палацу непомітно, — підморгнувши, промовила я. — І здається, я знаю, хто нам може допомогти.

Я сконцентрувалася на нашому зв’язку з Себом і спробувала прикликати його так, як показувала Ліліт. До речі, ці двоє вперто продовжували удавати, ніби бачать одне одного вперше і взагалі нічого не відбувається. Тільки от Себ тепер майже не з’являвся, а Ліліт надто активно розпитувала, як саме і де я встановила цей зв’язок із духом.