Розділ 34

Дивлячись зі сторони на життя Маргарет, люди, швидше за все, думають, як їй поталанило. Королева з вишуканими манерами та освітою, вродлива, пихата й владна. Отримує від життя все, що забажає, незважаючи ні на що. Та ми чудово знаємо, що все це було лише майстерно створеною картинкою, яка тримається й досі. Зрештою, я — не Маргарет. Не можу сказати, що мене почала тішити ця корона чи надмірна увага до моєї персони.

— Чого я хочу? — задумливо й повільно повторила я питання Тіріана. — Усе дуже просто і водночас ні. У своєму минулому житті я мала майже все, чого прагнула: хорошу роботу з можливістю росту, хобі, друзів, постійні цікаві події, подорожі та люблячу сім’ю. Тепер у мене цього немає, але я хочу це повернути. Без цієї влади й тиску обов’язків.

Я на секунду замовкла, підбираючи слова.

— І водночас, внаслідок усіх цих останніх подій, я почала хотіти дечого ще. Того, чого не мала в минулому житті, а можливо, просто не зізнавалася собі, що хочу. Я прагну, щоб після важкого дня хтось зустрічав мене вдома і простим «з поверненням» знімав усю втому. Не скажу, що погано бути самій, але бути самотньою — це дійсно важко.

— Маргарито, — Тіріан повільно поклав свою долоню поверх моєї й легенько її стиснув. — Я не хочу давати гучних обіцянок, але давай спробуємо стати такою опорою одне для одного.

Я ледь помітно йому всміхнулася, відчуваючи щиру вдячність. Поступово він таки почав проникати в моє серце. Але проблема була в тому, що він не був єдиним охочим там оселитися.

— Дякую. Я дійсно цього хочу. Як і зрозуміти, чи здатне моє серце вмістити не тільки тебе. У моєму світі все було простіше: одна жінка — один чоловік. Ну, здебільшого. А тут… — я на хвильку запнулася. — Усе інакше. І мене лякає навіть не це, а те, що я якимось дивним чином приймаю це підсвідомо. Вже. Без відрази.

Тіріан мовчав, даючи мені час на роздуми. За що я була йому вдячна ще раз — він не тиснув, не вимагав миттєвих рішень чи клятв.

— Але якщо коротко: я хочу мати сім’ю, в якій зможу залишитися собою. От і все.

— Чудово. Наші бажання майже збігаються, — промовив Тіріан, усе ще тримаючи мою руку.

— Майже? — зацікавлено запитала я.

— Ну, я ще не проти добробуту нашого королівства, — підмигнув він, і я розсміялася. — Усе-таки я король, як-не-як.

***

Я трохи нервувала перед зустріччю з Деймарісом та Ітаном. Від них можна було очікувати чого завгодно. Непрості чоловіки мені дісталися в цьому світі, та ще й я сама підлила масла у вогонь своїми зізнаннями. Але, з іншого боку, не повбивають же вони одне одного?

Так я думала рівно до того моменту, як Ітан зайшов до кімнати. Побачивши Деймаріса й миттєво склавши два плюс два, він без зайвих слів зацідив йому кулаком у щелепу. Той, недовго думаючи, відповів тим самим — і почалася справжня колотнеча.

— Та якого біса?! — від несподіванки це все, що я змогла вигукнути.

Тіріан же, навпаки, ніби насолоджувався цим видовищем: він розслаблено сидів у кріслі й спокійно попивав чай.

— Не переживай, вони не повбивають одне одного, — кинув він, навіть не ворухнувшись. — Нехай трохи випустять пару, може, тоді й розмова піде легше.

Чудово! Ці чоловіки майже все вирішують кулаками. І от коли Ітан перекинув Деймаріса на столик для чаювання, я не витримала.

— Ану зупиніться негайно! — майже крикнула я, але хто б мене там чув.

Зла на них не вистачало. Що я могла вдіяти в сутичці двох розлючених воїнів? Мені б зараз сюди Туманчика... «А чому б і ні?» — подумала я і спробувала знову прикликати свого чотирилапого друга. І він мене почув. З’явившись, як завжди, ефектно, просто з туману, пес спокійно сів біля моїх ніг.

— Зможеш їх трохи втихомирити? — благально звернулася я до нього.

Він без зайвих слів стрибнув на зачеплених у бійці чоловіків, блискавично розкинувши їх у різні боки. Від несподіванки ті завмерли й витріщилися на Туманчика. Потім — на мене.

— Якщо не заспокоїтеся, я попрошу його вгризтися у ваші горлянки, раз ви вже так хочете померти! — я схрестила руки на грудях, усім своїм виглядом показуючи, наскільки я незадоволена ситуацією.

— Вибач, — одразу промовив Ітан, важко дихаючи. — Не зміг стриматися, знаючи, що цей... зробив.

— Поки не розумію, що цей недоумок має на увазі, але навряд чи він зумів би мене вбити, Маргарет, — огризнувся Деймаріс, обтрушуючи одяг.

— Сподіваюся, ви мене почули, — вже спокійніше промовила я. — Сідайте. Ми тут задля розмови.

Присівши в крісло, я зробила ковток чаю, щоб трохи вгамувати серцебиття, і погладила Туманчика, який примостився поруч.

— Дякую, красеню. Але цього разу давай ти залишиш нас самих. Твій господар і так багато знає, — помітивши, як Тіріан коситься в бік пса, додала я.

Він легенько лизнув мою руку й зник у сірій димці. Нехай ця розмова справді залишиться справою лише нас чотирьох.

— Отже, панове, — першим заговорив Тіріан після напруженої паузи, — нам треба разом дещо обговорити й намітити подальший план дій.

— Тіріане, спочатку я хотів би почути, хто це такий і чому він накинувся на мене, щойно побачив? Здається, ми домовлялися, що моя присутність тут не для зайвих очей, — промовив Деймаріс, явно роздратований ситуацією.

— Тут радше твоя присутність зайва, — хмикнув Ітан. — Я не розумію, навіщо тобі взагалі дозволяють тут бути, Деймарісе Рейзорне, драконе-утікачу.

Після цих слів у кімнаті запала тиша. «Ну от навіщо, скажіть мені?» — подумала я. Я знала, що перевертні дещо нестримані в емоціях, але це було вже занадто.

— Якого?.. — ошелешено перепитав Деймаріс, переводячи погляд з мене на Тіріана.

Я зробила повільний вдих і про себе порахувала до п’яти. Добре, тікати вже нікуди.

— Так, давайте по порядку. По-перше, я виявилася істинною парою Ітана, так само як і твоєю, Деймарісе. По-друге, він зрозумів, як саме проявилася наша істинність, і через це кинувся на тебе з кулаками. І по-третє, я випадково йому проговорилася про тебе, — я зробила паузу. — Тому давайте поговоримо цивілізовано, раз уже ми всі тут виявилися пов'язаними. Добре?