Розділ 33

Наскільки ж маленьким може здаватися величезний палац, коли ти намагаєшся сховатися від однієї конкретної людини. Я щосили намагалася не потрапляти Тіріану на очі, всіма силами відтерміновуючи нашу розмову. Знаю, поводжуся не надто по-дорослому, але мені чесно-пречесно потрібен перепочинок від усіх цих розмов, інтриг і чоловіків.

Зараз я сиділа в одній із кімнат свого старого крила і думала про те, скільки грошей і місця було змарновано заради примхи однієї особи. Маргарет не використовувала навіть четвертої частини всіх цих приміщень. Яке безглузде марнотратство! Я навіть замислилася: фактично, королеви до цього не займалися ані управлінням, ані чимось справді важливим. Натомість вони витрачали купу часу, а головне — золота, на якусь цілковиту дурню. І мені це категорично не подобалося. Я чудово знала, як саме наповнюється казна, і такі витрати здавалися мені злочином. Ловлю себе на думці, що мені стає справді цікаво, яке воно — королівство за межами цих стін. Треба буде якось поговорити про це з Тіріаном... коли я, звісно, наважуся на розмову.

Я вже почала думати, що пора виходити зі свого сховку, аж раптом у вікні побачила Октавія, який прямував до своєї майстерні. Я так давно з ним не бачилася, що навіть трохи засумувала. Тим паче мені було страх як цікаво подивитися, над чим він чаклує зараз. Його майстерня завжди була тим місцем, де можна було бодай на годину забути про палацові драми.

***

Я тихо прочинила важкі двері майстерні. Тут панував той самий творчий безлад, який я встигла полюбити: стоси паперів, розібрані шестерні та стійкий запах металевої стружки. Октавій стояв спиною до мене, зосереджено схилившись над верстатом. На його плечах висів завеликий робочий фартух, а замазані мастилом пальці вправно маніпулювали маленькою викруткою.

— Октавію, не відволікаю? — м’яко запитала я, проходячи всередину.

Хлопець обернувся, і цього разу в його погляді не було страху — лише легке здивування, яке швидко змінилося щирою, хоч і трохи сором’язливою посмішкою. Наші короткі спільні «технічні сесії» явно почали приносити плоди: він перестав бачити в мені сувору мачуху.

— Ваша Величносте! — він витер руки об ганчірку й кивнув на вільний стілець. — Зовсім ні. Навпаки, якраз думав, чи не заглянете ви сьогодні. Тут у палаці такий рух... усі бігають, щось обговорюють. Я вирішив, що в майстерні зараз найбезпечніше місце.

— О, ти навіть не уявляєш, наскільки ти правий, — я зітхнула і з полегшенням опустилася на стілець. — Здається, це єдине місце, де мене не намагаються залучити до чергової доленосної розмови. Можна я просто посиджу тут трохи, поки в коридорах не вляжеться буря?

— Звісно, — Октавій хмикнув, повертаючись до свого пристрою. — Мені й самому так спокійніше.

— А над чим ти зараз чаклуєш? — я підсунулася ближче, розглядаючи дивну конструкцію з вмонтованим кристалом. — Знову щось, що змусить Тіріана нервувати?

Хлопець весело блиснув очима, і в них з’явився той самий азарт винахідника, який мені так подобався. У свої шістнадцять він мав дивовижну здатність бачити логіку там, де інші бачили лише хаос.

— Навпаки, це для загального спокою, — він обережно підняв кристал під світло лампи. — Пам’ятаєте той датчик, що ми робили минулого разу? Той, що реагував на наближення до дверей? Я вирішив його вдосконалити. Тепер хочу налаштувати його на розпізнавання «зайвих» гостей у палаці. Щоб система не просто сигналізувала про рух, а реагувала на чужу магію або специфічні енергетичні коливання.

Я мимоволі підняла брову. Логіка в хлопця працювала залізно.

— Хочу, щоб ми заздалегідь знали, хто саме стоїть за дверима — хтось зі своїх чи... черговий «сюрприз» від наших нових гостей, — додав він уже серйозніше.

— Слухай, це геніально, — щиро зауважила я. — Мені б такий «фільтр» у спальню не завадив.

Октавій зацікавлено відклав викрутку і повернувся до мене, підперши щоку рукою. У його погляді промайнуло щось більше, ніж просто повага до королеви — це була щира дитяча цікавість.

— Слухайте... Маргарет, — він запнувся, почервонівши до кінчиків вух. — Я хотів запитати. Те, що ви розповідали батькові про «інший світ». Які прилади там були? Ви згадували про складні механізми, які працюють без магії. Як це взагалі можливо?

Я всміхнулася, дивлячись на його розпатлане волосся.

— Знаєш, Октавію, — я подалася вперед, — давай домовимося. Коли ми тут двоє, в майстерні, забудь про «Вашу Величність». Можеш називати мене Маргарита, а якщо хочеш — Ритою. Це моє справжнє ім'я там, звідки я прийшла. Мені так буде значно простіше.

Хлопець закліпав очима, намагаючись переварити таку довіру, а потім несміливо кивнув:

— Добре... Рито. То як щодо тих механізмів?

Я почала розповідати. Описувала телефони, які вміщують у собі цілі бібліотеки, літаки, що пронизують хмари, і величезні заводи. Октавій слухав, затамувавши подих, іноді перебиваючи короткими запитаннями про те, як працює струм чи передача сигналу. Але найбільше його зачепила розмова про транспорт.

— Тобто, карета, яка їде сама? Без коней? — його очі загорілися азартом. — Ви кажете, там був двигун? Щось, що перетворює паливо на рух?

— Саме так. Ми називали це автомобілями. Уявіть собі: закрита, зручна карета з м'якими сидіннями, де попереду сидить водій і за допомогою керма та педалей спрямовує машину куди завгодно. Жодних втомлених коней, лише потужність двигуна.

Октавій підхопився з місця і почав швидко малювати щось на шматку пергаменту.

— Якщо ми використаємо ваші знання про будову і мою магію для створення тиску чи згоряння... Ми ж можемо спробувати побудувати прототип! — він глянув на мене з таким відчайдушним ентузіазмом, що я мимоволі розсміялася. — Карета з двигуном. Це ж змінить усе!

— Це буде справжня революція, — підтакнула я, відчуваючи, як мене саму захоплює ця ідея. — Створити щось разом... Знаєш, це було б круто. Тільки Тіріану поки не кажи, а то він вирішить, що я готую технічний переворот у королівстві.