Розділ 31

Знаєте, це трохи несправедливо. Вони всі потроху відкривають мені свої душі й штовхають мене робити так само. А може, я цього не хочу? Може, я хочу залишитися просто звичайною Маргаритою без усієї цієї драми, корони, істинності та порятунку чийогось світу.

Я бачила, що Ітан відкрився мені, і що це непросто для нього. Можливо, він навіть ятрив старі рани. І це ламало мене. Чому доля поєднала наші душі, і тепер у мене не було вибору? Я не хотіла бути для нього відлунням колишньої Маргарет. Бо, можливо, все-таки є ймовірність того, що ми зможемо стати родиною. А в сім’ї не має бути секретів. Не таких.

Я мовчки дивилася на нього і думала про те, куди поділася моя рішучість. Невже події останніх днів так вимотали мене? Ось, наприклад, Тіріану та Деймарісу я розповіла все легко. Я взагалі вирішила нічого не приховувати. Але, мабуть, тепер я усвідомлювала, що мої слова та дії впливають не тільки на мене. Все-таки ця корона значно важча, ніж я думала.

Ітан терпляче чекав, не кваплячи мене. Його погляд був спокійним, але в глибині очей жевріла надія, від якої мені ставало ще важче. Він щойно довірив мені свою найбільшу вразливість — те, що він «дефектний» перевертень у клані, де сила і нюх понад усе. А я... я збиралася зруйнувати його уявлення про цей світ ще більше.

— Ітане, — нарешті тихо промовила я, зціпивши пальці в замок, — те, що я зараз скажу... це звучить божевільно. Навіть для світу, де існує магія. Але ти маєш знати правду, якщо ми взагалі збираємося рухатися кудись далі. Для початку я хочу, аби ти склав магічну клятву, що те, що я розповім тобі про себе, залишиться виключно між нами. Навіть не для вух твого брата.

Він без жодних вагань, на мій подив, виголосив клятву і кивнув, заохочуючи мене продовжувати.

— Ти сказав, що раніше я ніби не відчувала твого запаху. І ти маєш рацію. Я не могла його відчути. Вірніше, справжня Маргарет не могла відчути. Не тому, що ти дефектний, а тому, що вона не була твоєю істинною парою. Принаймні, її душа.

— Я не розумію, що ти маєш на увазі? — повільно промовив Ітан, наче розуміння ситуації доходило до нього повільніше за швидкість власних думок.

— Я хочу сказати, що я не Маргарет. Вірніше, тіло — її, але душа — інша. Я померла у своєму світі, і моя душа перемістилася в цей. І я гадаю, що саме в мені твій вовк впізнав свою істинну пару.

Я замовкла, очікувуючи на реакцію. Чесно, я готувалася до чого завгодно: що він назве мене божевільною, викличе екзорцистів або просто мовчки піде.

Ітан завмер. Кілька секунд він просто дивився на мене, і в цій тиші я чула лише його важке дихання. Його зіниці розширилися, майже повністю затопивши райдужку — вовк усередині нього намагався перетравити почуте. Він повільно підвівся, відійшов до вікна, дивлячись на сади, а потім так само повільно розвернувся. На його обличчі був шок, який поступово змінювався на неймовірне, глибоке полегшення.

— Тож... — він провів рукою по обличчю, наче намагаючись упорядкувати думки. — Та Маргарет, про яку всі кажуть... та, через чию репутацію я весь цей місяць боявся, що мене просто обманюють... це була не ти?

Він зробив кілька кроків до мене. В його очах не було шаленства, лише вдячність.

— Маргарет, ти не уявляєш, що це для мене означає. Весь цей місяць, поки я був удома, мій звір не знаходив собі місця. Він буквально вив, вимагаючи повернутися сюди, знайти тебе і перевірити все ще раз. Я боровся сам із собою. З одного боку — істинність, яку я так боявся втратити через свою ваду, а з іншого — твій колишній образ. Я вже майже змирився... Думав, що навіть якщо ти — та сама Маргарет, я все одно спробую бути поруч. Буду вчити тебе, терпіти, намагатися знайти в тобі бодай щось справжнє. А виявилося, що все набагато краще. Що мій вовк не помилився, він просто відчував тебе, а не цю маску. Значить, ти — це справді не вона.

Він замовк на мить, пильно вдивляючись у моє обличчя, ніби вперше по-справжньому мене бачив.

— Тоді як мені тебе називати? — тихо запитав він. — Яке твоє справжнє ім’я? Там, у твоєму світі?

— Рита, — так само тихо відповіла я. — Мене звали Маргарита, але друзі казали просто Рита.

Він прошепотів моє ім’я, ніби куштуючи його на смак, і ледь помітно посміхнувся. Але потім його погляд знову став серйозним, а в голосі з’явилися нотки тривоги.

— Рита... — він глянув на двері, а потім знову на мене. — Хто ще про це знає? Крім мене, кому ти ще встигла відкрити цю таємницю?

Я глибоко вдихнула. Прийшов час розкласти все по поличках.

— Тіріану та Октавію я розповіла сама, — спокійно відповіла я. — Я з самого початку не хотіла нічого приховувати, не хотіла привласнювати собі чужу «славу» чи грати роль тієї Маргарет, яку всі знали. Тому вони дізналися першими. Знають ще певні люди з нашого близького кола. І король демонів. З Каспіаном... ситуація складніша, він здогадався сам через свої демонічні штучки, тож приховувати було безглуздо.

Ітан напружився, почувши ім’я демона, але промовчав, чекаючи продовження.

— Ітане, ти краще присядь.

Він опустився у крісло, не зводячи з мене важкого, зосередженого погляду. Його вовк усередині ніби відчував, що зараз буде щось, що переверне все з ніг на голову.

Я повільно відтягнула комір сукні, оголюючи шию ближче до ключиці. Там, на шкірі чітко виднілося татуювання. Ітан вибухнув. Він підскочив з крісла так різко, що меблі ледь не перекинулися. Його очі розширилися, ставши вовчими, зі світло-карим відливом. Руки миттєво змінилися: шкіра напружилася, проступили пазурі, а вуха загострилися, набувши вовчої форми. З горла вирвався глухий, вібруючий рик — крик звіра, який впізнав мітку іншого.

— Дракон... — прохрипів він, хапаючись за край столу з такою силою, що дерево хруснуло. — Ти... ти істинна пара для дракона?

Він зробив кілька кроків назад, наче від удару під дих. В його погляді змішалися шок і лють. Він швидко  почав складати пазл.

— Це татуювання... воно проявляється від першого дотику до людини, — він говорив майже сам до себе, дихання збилося. Потім він знову глянув на мою шию, і його обличчя спотворилося від гніву. — Він намагався вбити тебе. Він душив тебе, так? Саме так з'явилася ця мітка... через насильство.