Розділ 30

Зустрічі та розмови. Знову. Це те, що чекає на мене і сьогодні. Чому в цьому світі я не маю бодай дня нормального перепочинку? Щиро сподіваюся, що коли всі ці гості нарешті покинуть палац, я зможу хоча б трохи видихнути.

Після подій учорашнього дня мені конче потрібно було освіжити голову та привести думки до ладу. Бо, чесно кажучи, ніч цьому не дуже посприяла. Пів ночі я не могла заснути через рій думок, а решту часу мені снилася якась чортівня. Тож неважко уявити, у якому стані я перебувала зранку.

Швидко поснідавши, я вирішила надолужити згаяне і повернутися до своїх тренувань з айкідо. Наодинці. Цього разу — точно без Деймаріса. Мені була потрібна фізична втома, щоб витіснити ментальну.

Але ж, звісно, хто б мені дозволив просто побути в спокої?

Коли я вже майже закінчувала комплекс вправ для розігріву, відчула чиюсь присутність позаду. Обернувшись, побачила брата Ітана. Чесно, це було несподівано. А ще — це мене злило. З яких це пір ця частина палацу стала прохідним двором? І де моя варта, зрештою?

— Я, звісно, знаю, що ви ще той нахаба, але щоб настільки... Це, якщо ви не помітили, особисте крило королівської родини. А ви, наскільки мені відомо, до неї не входите, — промовила я, дивлячись прямо на нього і не ховаючи злості, що знову почала підійматися в мені.

Він повільно підійшов ближче і посміхнувся тією огидною владною посмішкою. Так і хочеться стерти її з цього обличчя.

— О, я не менше вашого хочу бути тут. Але що вдієш — заради брата я ладен витерпіти вашу присутність.

— О, як благородно з вашого боку. Я вже зрозуміла, що манери та етикет не притаманні вовкам. Так у вас ще й нахабства ціла бочка, — я відвернулася від нього і продовжила займатися своїми справами.

Він деякий час тихо спостерігав за мною, що неабияк дратувало. Яка тут концентрація без особистого простору?

— Добре, я зрозуміла, без розмови ви не підете, псевдо-Ітане.

Схоже, він був задоволений моєю реакцією. Ну що за нахаба!

— Ітас Колдрей, майбутній Альфа клану північних перевертнів, — він зробив легкий уклін, який був радше схожий на насмішку.

— Ітас і Ітан? — я посміхнулася. — Креативність — ще одна риса перевертнів. Запам’ятаю.

О, тепер це трохи розлютило і його. Чудово. Я теж умію виводити на емоції, вовчику.

— Варто вам іноді відкрити рота, і я розумію, що чутки про вас навіть були применшені.

— Вам потрібна розмова чи ви прийшли мене знову ображати? — цього разу я чітко провела межу. Досить цих порожніх балачок. — Кажіть, що хотіли, бо минулого разу я, здається, ясно висловила свою позицію.

Він перестав насміхатися і став неймовірно серйозним. Так, ніби зважував кожне слово.

— Хоч мені й неприємно це визнавати, але ви, мабуть, дійсно істинна пара мого брата. І як би там не було, давайте спробуємо тримати якийсь нейтралітет. Я навіть готовий заради брата перепросити за свій вчинок на балу. Він не мав жодного уявлення щодо моїх планів і дій. Я не проти, якщо ваша злоба буде направлена виключно на мене.

Чесно, я очікувала почути що завгодно, тільки не це. Його слова трохи мене розгубили. Я думала, він буде намагатися повернути можливий союз, а він намагається вигородити брата.

— А я не проти, якщо ми більше не будемо бачитися, — я схрестила руки на грудях. — Ви трохи запізнилися з цим, бо я ще вчора пообіцяла Ітану, що поговорю і вислухаю його ще раз. На відміну від вас, я волію складати думку про людину з особистих спостережень, а не через плітки та чужу думку.

Схоже, Ітан не сказав про нашу домовленість, бо Ітас був здивований почутим, але швидко взяв себе в руки.

— Тим краще. Значить, будемо вважати, що ви прийняли мої вибачення.

— Хіба можна прийняти те, чого не було? Важко назвати вибаченнями те, що маскують під зверхність.

— Перепрошую?

— Перепросіть. Ще раз і щиро, аби я змогла повірити.

Він повільно почав червоніти від люті.

— Та хто ви така, щоб я... — він різко розвернувся і попрямував геть.

Ха, а казав, що вибачився. От тобі й маєш — майбутній Альфа. Цікавий, мабуть, у них там клан.

***

Це було дивно, але ця сцена з Ітасом мене навіть трохи розбурхала. Прямо захотілося поговорити з Ітаном. Я, чесно кажучи, не розуміла цих перевертнів. Те, що вони були різні за темпераментом, я вже зрозуміла, але мотиви такої поведінки — ні. Бо те, що я знала про їхній клан, трохи не в’язалося з тим, що я спостерігала.

Саме тому, поки моя рішучість не зникла, я попрямувала до покоїв Ітана. І вже майже доходячи до його кімнати, під поглядами зустрічних прислуги та працівників, я почала допускати, що це, можливо, не така вже й гарна ідея. Але повертати назад вже не було можливості. Це виглядало б ще безглуздіше.

Я повільно постукала у двері й почала чекати на відповідь.

— Хвилинку! — почулося за дверима. Звук був такий, ніби він щось робив. — Хто там?..

О, святі творці... Та він був лише в одних штанах, з мокрим волоссям і рушником у руках. Таке тіло — просто протизаконне. Він ніби провів пів життя у спортзалі. Ці рельєфи та м’язи виглядали так гармонійно, що, здається, я навіть відкрила рота від подиву.

І що саме цікаве: здивування на обличчі Ітана так різко змінилося на розуміння ситуації, що цей нахаба номер два навіть не спробував прикритися. А навпаки — зробив крок уперед, відверто насолоджуючись моєю реакцією. От тобі й рішучість поговорити.

Я спробувала взяти себе в руки і, кашлянувши, промовила:

— Пропоную зараз поговорити, поки я маю бажання і час на це.

Ітан миттєво став серйозним. Грайливість зникла, поступившись місцем зібраності, але він так і не зробив жодної спроби накинути хоча б сорочку.

— Так, звичайно, — промовив він, заглядаючи мені прямо в очі. Його голос став глибшим.

 — Мені необхідно привести себе в належний вигляд, і я був би радий поговорити приватно.

Він перевів промовистий погляд на мою варту, яка стояла за моєю спиною, мов кам'яні статуї. Звісно, секрети істинності не призначалися для вух варти.