Розділ 27

Поява Каспіана трохи привела мене до тями. Тепер замість розпачу і здивування в мені почала зароджуватись лють. Цей день і так важкий, а тепер я втягнута в казна-що.

— Пане Сінфул, — звернувся до нього псевдо-Ітан, — чи не були б ви такі люб’язні залишити нас утрьох? Ця справа не для сторонніх очей.

— О, як грубо, — театрально зобразив обурення Каспіан, — враховуючи, що, можливо, саме ви тут зайві, пане Колдрей. Та й, судячи з виразу обличчя її високості, я не хочу пропустити це дійство.

О, так вони ще й знайомі! Чудово, тобто тут тільки з мене дурепу роблять? Ну це вже ні. Не дозволю.

— Та якого біса тут відбувається? — моя лють уже досягла апогею. — Чому вас двоє і хто вам дав право поводитися так зі мною?

— Маргарет… — почав говорити справжній Ітан, але я зупинила його владним жестом руки.

— Хоча знаєте що? Мені байдуже! Цей день такий неймовірно довгий і важкий, що я не маю на вас усіх тут жодного терпіння. Тож ви далі собі тут з’ясовуйте стосунки, а я пішла шукати свого чоловіка.

На останньому слові я спеціально зробила наголос. Було помітно, як від цього справжній Ітан зціпив щелепи й спохмурнів. Я вже розвернулась і почала йти до входу, як зрозуміла, що дещо забула. Я підійшла до псевдо-Ітана і дала йому такого гарного ляпаса, що звук розлігся по всій терасі. Усі троє чоловіків застигли з шокованим виразом обличчя, а моя «жертва» навіть притиснув руку до щоки.

— І навіть не думайте йти за мною, — я обвела їх рукою, — усі ви!

І з гордо піднятою головою я попрямувала до входу і свого вартового, незважаючи на те, як шалено моє серце пульсувало аж у самих скронях.

Я залишила їх там, на терасі. Навіть не озиралася, просто йшла геть порожнім коридором до бальної зали. Намагалася дихати рівніше і розтиснути кулаки, щоб не виглядати розлюченою фурією.

На повороті я мало не врізалася в Тіріана. Він стояв біля вікна, заклавши руки за спину. Весь напружений, як струна. Коли він повернувся до мене, обличчя в нього було чорніше хмари. Губи стиснуті, в очах — суцільне роздратування.

— Маргарет, — процідив він крізь зуби. — Де ти була? Тебе не було занадто довго.

Я зміряла його поглядом. Його допитувальний тон — це останнє, що мені зараз було треба.

— Розмовляла з Яріанель та дихала повітрям, Тіріане. Там легше, ніж у залі, де всі лізуть зі своїми розмовами або поводяться як ідіоти. А в тебе що? Знову хтось не так подивився?

Тіріан зробив крок до мене. Я відчула, як від нього віє злістю.

— Дракони, Маргарет. Вони всю аудієнцію натякали, що в нашому королівстві може ховатися якийсь втікач з їхніх земель. Розмова була паршивою. Але знаєш, що гірше? Вони хочуть завтра переговорити з тобою. Приватно. Без мене. І мені це зовсім не подобається.

Він підійшов ще ближче. Його голос став тихішим, але небезпечнішим.

— А ще мені не подобається, як на тебе весь вечір витріщався цей перевертень Ітан. І цей «подарунок» від Каспіана… Ти занадто сильно притягуєш увагу тих, кому я не довіряю. 

Я аж поперхнулася від обурення. Він що, серйозно мене ревнує? Після всього цього цирку на терасі, про який він навіть не знає?

— Ти здурів? — я підійшла впритул, дивлячись йому прямо в очі. — Ти мене контролюєш? А те, що хтось там на мене дивиться чи щось дарує — це не мої проблеми. Я не твоя власність, Тіріане. І я не збираюся звітувати тобі про кожен крок, особливо коли ти поводишся як власник-тиран.

Ми стояли ніс до носа. Я бачила, як гнівно розширюються його зіниці. Дихання було одне на двох. Здавалося, зараз у повітрі іскри полетять від нашої люті.

— Ти моя дружина, — прогримів він.

— Та тільки я особисто на це не погоджувалась! — крикнула я йому в обличчя.

Тіріан різко схопив мене за плечі, притискаючи до холодної стіни коридору. Я не встигла навіть зойкнути. Наступної миті його губи накрили мої. Це не був ніжний поцілунок. Це був вибух. Лють, владність, ревнощі і якась дика пристрасть змішалися в одне ціле. Він цілував мене грубо, вимогливо, наче хотів привласнити, затаврувати. Мої руки автоматично впиралися в його груди, намагаючись відштовхнути, але вже за секунду пальці самі вчепилися в комір його камзола. Я почала відповідати з тією ж агресивною пристрастю, вихлюпуючи всю свою лють і напругу цього безглуздого вечора в цей один поцілунок. Пофіг на драконів, пофіг на Ітанів, пофіг на все. Були тільки ми, стіна і цей шалений ритм серця, що пульсував у скронях.

Ми відірвалися один від одного так само різко, як і зіткнулися. Тіріан розтиснув пальці на моїх плечах, наче обпікся, і відступив на крок. Я відчувала, як мої губи все ще палають, а серце гатить у ребра так, що, здавалося, його чути на весь палац. Кілька секунд ми просто мовчали, витріщившись один на одного. В його очах замість люті тепер читався справжній шок. Він дивився на мене так, ніби вперше побачив, або наче щойно зробив щось абсолютно поза його планом. Я ж, напевно, виглядала не краще — розхристана, з важким диханням і повним нерозумінням у голові.

Що це було? Чи ми просто обидва остаточно з’їхали з глузду?

Я хотіла щось сказати, але в цей момент почула кроки. Олівер уже йшов коридором прямо до нас. Він зупинився як укопаний за кілька метрів, переводячи погляд з моїх припухлих губ на важке дихання Тіріана. На мить у його очах промайнуло здивування, але він миттєво повернув собі професійну маску.

Але найгірше було те, що трохи далі в коридорі стояли наші вартові. Мій охоронець, що супроводжував мене весь вечір, і двоє гвардійців Тіріана. Вони стояли достатньо далеко, щоб не чути слів, але достатньо близько, щоб бачити все. Вони дивилися прямо перед собою з такою старанністю, ніби вивчали тріщини на протилежній стіні, але я була впевнена — вони не пропустили жодної секунди цього видовища.

Тіріан провів рукою по волоссю, намагаючись повернути собі свій звичний холодний вигляд, але пальці в нього помітно тремтіли.

— Ваша Величносте, — голос Олівера пролунав сухо, — перепрошую, що перериваю. Але час завершувати бал. Гості чекають на фінальне слово.