Розділ 26

Я все ще трохи відходила від подарунка і слів Каспіана, коли церемоніймейстер оголосив про початок танців. І, звичайно ж, цю частину ми мали з Тіріаном урочисто відкрити танцем короля і королеви. Я майже місяць практикувала танці на уроках етикету, тому була впевнена в собі. Але все одно повний зал людей і урочистість моменту додавали мандражу.

Тіріан піднявся з трону і, простягаючи руку, промовив: 

— Моя королево.

І це, мабуть, розгубило мене остаточно, бо на танцпол я прямувала в якомусь тумані. Але варто було музиці розпочатись, як Тіріан швидко підтягнув мене до себе і заключив у стійку для танцю. Ми почали свій танець під загальну увагу та чудову мелодію. Я намагалась дивитись кудись повз, не фокусуючи погляд на присутніх. Але легше не ставало. Мене рятував вправний партнер та пам’ять тіла.

— Маргарет, — промовив до мене Тіріан, — подивись на мене.

Я перевела на нього погляд. Він виглядав таким зібраним і спокійним. Я заздрю його витримці, бо я вже здаю позиції, а це лише половина вечора.

— Забудь про всіх довкола хоча б на цей танець. Сфокусуйся на мені. Сьогоднішній день — це і твоє свято теж, — з легкою посмішкою Тіріан дивився на мене.

— Якби це було моє свято, то ми б святкували лише сімейним колом, можливо, десь у саду з пляшкою смачного вина.

— Я візьму це до уваги. А поки, ти — центр цього вечора. І повір, вони це теж розуміють. Тож вище голову і віддайся цій миті. Бо далі почнуться геть не веселі розмови й обговорення.

Я мовчки дивилась на Тіріана. Можливо, його голос або впевненість додавали мені сил, і я спробувала дійсно відпустити напругу. Він мав рацію: це лише початок мого шляху тут. Навіть якщо ця роль була мені не до смаку, я маю з гідністю її відіграти.

Ми танцювали плавно і злагоджено, ніби робили це сотню разів. Ще б місяць тому я розсміялася в обличчя тому, хто сказав би, що я буду танцювати справжній бальний танець, а не робити розрахунки.

— Дякую, — під час оберту промовив Тіріан, коли наші тіла стали трохи ближчими, — за те, що зробила сьогодні для Октавія. Це дуже важливо для мене. Це визнання і…

— Я розумію, Тіріане, і не потрібно подяки. Я зробила це не заради неї, а тому що так правильно. Це його місце по праву як твого сина.

Можливо, він хотів мені щось ще сказати, але звучали вже останні акорди мелодії, тож ми закінчували наш танець під оплески присутніх. Ми попрямували до своїх місць, а танцпол почали наповнювати пари. Бал поступово ставав менш офіційним і більш світським, наповненим танцями, розмовами і численними поглядами.

Ще деякий час до нас підходили різні аристократи, виголошуючи свої привітання і побажання процвітання королівству. Певна річ, я вже не могла слухати ці лестощі. Деякі панянки навіть натякали на оновлення в палаці і що їх необхідно доповнити новим складом фрейлін. Звичайно, всі шукають вигоду для себе. Та от тільки таких «подруг» мені ще не вистачало.

До речі, про подруг. У якийсь момент Тіріан покинув залу разом з Олівером та Даміаном — представники Драконячого королівства попросили про аудієнцію. Я вже почала думати, що буду сама вислуховувати все це, як до мене несподівано підійшла Яріанель. І, мабуть, вперше за вечір я дійсно зраділа. От «земну» подругу мені б хотілось мати серед всього цього балагану...

***

Ми усамітнились з нею в одній із тих численних кімнат, відведених для несподіваних розмов і аудієнцій під час балу. Кімната була трохи віддалена від бальної зали, тож ми могли побути наодинці та поспілкуватись у тиші.

— Даміан розповів мені, що ви… — почали ми з нею одночасно і розсміялися.

— Давай, мабуть, без цього офіціозу, — промовила я перша.

На що Яріанель мені кивнула.

— Маргарита Ковач, 30 років, інженер-механік, Україна, Земля, — промовила я, простягаючи їй руку на знак знайомства.

— Ярина Скрипенко, 36 років, лікар і твоя землячка, — з посмішкою на обличчі промовила вона та потисла мою руку у відповідь. 

— О, то ти трохи старша за мене, — весело підморгнула я.

— Ей, цьому тілу лише 36, а от ти, на хвилиночку, перебуваєш у тілі, якому вже трохи більше 150 років! — вдаючи обурення, промовила Яріанель.

— Мені це тіло підсунули, я його не обирала.

Трохи помовчавши, Яріанель додала:

— Це трохи дивно. Я й розумію, що ти геть зовсім інша людина, але бачити це обличчя досі неприємно. Вибачай, кажу як є.

— Та куди там ті вибачення! Мене саму іноді тіпає від спогадів самої Маргарет. Тож не дивно, що у тебе така реакція. Вона ж поводилась як справжнє стерво.

Яріанель розсміялась.

— Оце вже точно. Стільки разів хотілось її придушити, а вона взяла і сама померла. Жодної поваги до моїх планів на помсту!

— І тепер я тут замість неї.

— Можу тобі тільки трохи поспівчувати. Я ж то сюди повністю собою перенеслась, хоч і з доповненням у вигляді магії.

— Не зрозуміло, за що Віта так зі мною.

— О, то вона вже до тебе приходила? Вона любить робити сюрпризи і великі заяви. Особливо коли треба когось і щось рятувати. В тебе, до речі, яка магія?

Я зітхнула. Я знала, що Яріанель була цілителькою і лікувала людей. Я ж була чимось на противагу.

— Некромантія. — я хмикнула. — Мені ж мало було пережитих мною смертей і нападів. Тепер я ще й задіяна в цьому всьому.

Яріанель трохи задумалась і сказала:

— Так от до чого були її слова про баланс між цілителями та некромантами.

— Про що ти?

— Ну, коли я зцілила сферу розподілу, то Віта, зустрівшись зі мною, так би мовити, дала завдання на майбутнє. Вірніше — моїм дітям. Що вони мають охороняти сферу і до того ж відновити баланс між цілителями та некромантами в світі. Я все думала, до чого це, — і тут вона подивилась на мене і додала, вже посміхаючись: — Можливо, в майбутньому ми станемо сватами.

— Ти вже плануєш весілля наших неіснуючих дітей? — я засміялася, нарешті відчуваючи, як напруга вечора відступає. — Мені б хоча б цей бал пережити.

— Ти впораєшся. Я ж якось освоїлася тут, он уже чотирьох чоловіків маю, — з такою теплою посмішкою на обличчі вона це промовила. — І до того ж, не такі вже «неіснуючі» мої діти.