Розділ 25

Єдине, що в усьому цьому мене радувало — я не помру голодною смертю протягом цього дня. Повернувшись після храму в палац, ми мали ще трохи часу до початку офіційної частини та перепочинку гостей. Я використала цю паузу, аби освіжити думки та поїсти. А що? Коли я голодна, то стаю дуже злою, а це так собі початок для мого правління. Тож коли за мною прийшли слуги, я вже була готова до другого раунду цього непростого і довгого дня.

Зі спогадів Маргарет я знала, як виглядає бальна зала, але тепер заходила до неї в іншому статусі та на інше місце. Біля дверей на мене вже чекали Тіріан та Октавій. Шум натовпу та музику було добре чутно навіть крізь товсте дерево. Ну звісно, королівська свита заходить останньою, коли вже всі зачекалися.

Тіріан виглядав так, ніби він і не знімав той сріблястий сурдут — ідеальний, холодний і зібраний. Жодного натяку на втому.

— Готова? — коротко запитав він, стаючи поруч. Його плече майже торкалося мого, і я знову відчула ту дивну електрику, що іскрила між нами в кареті.

— Готова. Головне — не перечепитися через власну мантію на очах у всієї цієї еліти, — хмикнула я.

Раптом важкі двері почали повільно відчинятися, і я почула, як церемоніймейстер урочисто виголошує нашу появу:

— Його величність Тіріан Торнтвел, її величність Маргарет Торнтвел та принц Октавій Торнтвел!

Було незвично чути таке про себе. Я тільки почала звикати до звернення «її високість», а стала вже «її величність». 

Ми рушили вперед. Музика, що до того грала десь на фоні, замовкла. Величезна зала потопала у світлі свічок, а гул сотень голосів миттєво змінився на збентежене шепотіння, яке швидко стихло, коли люди почали схиляти голови. Статус «її величності» відчувався на плечах куди важче за будь-яку мантію, але я лише рівніше виставила спину. Якщо вже грати в королів, то треба робити це так, щоб усім іншим хотілося дивитися в підлогу.

Тіріан йшов так впевнено і велично, ніби робив це вже тисячу разів. Хоча десь так воно і було — він проходив крізь ці двері нескінченну кількість разів у статусі кронпринца. Ми повільно, під загальною увагою, попрямували до своїх тронів у центрі зали. Але краєм ока я помітила, як Октавій відходить убік, зупиняючись, не дійшовши до потрібного місця. Тіріан, здавалося, цього не помічав, сконцентрований на своєму крокуванні. Вірогідно, Октавій за звичкою намагався стати в тіні, як завжди робив це бастард, якого старий король так і не визнав онуком.

Але я — не старий король. Мені байдуже, як народилася дитина, в сімʼї чи поза нею. Це місце його по праву, раз Тіріан визнає його за сина.

— Октавію, не відставай, будь ласка. Потім привітаєш гостей, — я призупинилася і, повернувшись до хлопця, додала: — Я чекаю.

Я вказала йому рукою на місце біля трону Тіріана, де він і мав стояти за протоколом. Важко уявити, але в цей момент у залі стало ще тихіше. Я навіть не знала, що тиша може бути настільки гучною. Здавалося, дехто навіть дихати забув, не кажучи вже про здивовані та зацікавлені обличчя гостей. Звісно, "колишня" Маргарет ніколи б так не зробила. Вона б не дала Октавію такого шансу. А цим жестом я прямо сказала всім: «Дивіться, я бачу в ньому члена цієї родини». І знаєте що? Це було до біса приємно. Пора хлопцю виходити з тіні.

Октавій на мить завмер, усвідомлюючи, що я звертаюся саме до нього. Але під пильним поглядом батька, який уже стояв біля трону і чекав на нас, він швидко зібрався і разом зі мною зайняв своє місце.

— Радий вітати всіх присутніх, — промовив Тіріан. — Сьогоднішній бал має особливе значення для королівства… Нехай він стане початком нової сторінки.

Залу знову наповнили звуки музики та перешіптувань присутніх. Все наче знову почало рух після нашого сходження на трони.

Я знала, що цей бал буде відрізнятись від звичайних, адже сьогодні будуть лунати офіційні привітання нових короля і королеви. Іншими словами — безкінечні фальшиві посмішки, побажання і розмови. Я глибоко вдихнула: я точно з цим впораюсь.

Першими в нашу сторону рушили, звичайно ж, гості з Драконового королівства. Цікаво, що ті, з ким ти ворогуєш найбільше, поспішають привітати тебе першими. Від них прозвучали сухі слова привітання та неоднозначні натяки на подальші відносини наших королівств. За ними почали вітати нас й гості з інших країн. На моє щастя, їх було не так багато. Але тут мою увагу привернули гості-перевертні. Мені вже була знайома ця делегація: лише місяць тому вони покинули стіни цього палацу, і саме з ними діє домовленість про шлюб.

До нас йшов посол Гарад, позаду нього ще два перевертні, і головне — поряд з ним Ітан. При погляді на нього моє серце трохи пришвидшилось, бо наша минула зустріч була дещо незрозумілою. Він також не зводив з мене погляду з легкою посмішкою на обличчі, ніби нарешті побачив щось дійсно цікаве.

— Прийміть наші найщиріші вітання, ваші величності, — легенько нахиливши голову, промовив на мій подив Ітан, адже минулого візиту в основному говорив посол, він же був німим спостерігачем. — Бажаємо процвітання і міцних союзів вашому правлінню.

— Дякуємо, — промовив Тіріан. — Сподіваюсь, наш із вами союз покладе основу для всіх послідуючих.

— Можемо тільки на це сподіватись, — кивнув на останок разом з послом Ітан, і вони відійшли.

Далі до привітань почали приєднуватись аристократи нашого королівства. Тут вже ніхто не скупився на побажання і компліменти. В око впадали привітання від герцогів. Усі вони були різні, що додавало ще більшого контрасту між ними: герцог Едвін Койль так часто робив мені компліменти, ніби це було особисто моє свято, а враховуючи, що раніше він тісно співпрацював з батьком Маргарет, то не важко зрозуміти, куди він хилив. Герцогиня Блекарі була сама: юнак, який був з нею на похоронах, виявився її сином Маркусом. Кажуть, він певний час хворів, тому і пропускає сьогоднішній бал, хоча по факту титул герцога закріплений за ним. Її привітання були дуже стримані, загальними фразами. Наступні були герцог Філіп Верден, його троє побратимів і їхня дружина Елісса. Що саме цікаве, чоловіки були такими серйозними на вигляд, натомість пані Елісса виглядала так, ніби вона була їхнім маленьким сімейним торнадо. І це змусило мене мимоволі посміхнутись. Останнім був герцог Етерн з його трьома побратимами і, звичайно ж, їхньою дружиною Яріанель. От з нею я б хотіла поговорити більше всього. Така ж землянка, як і я. Їхні привітання були найщирішими. Було помітно, що Даміан і Тіріан друзі. І Яріанель теж мені посміхалась, що не могло мене не радувати. До речі, вони єдині, хто привітав і Октавія з цією подією. Це навіть трохи зворушило мене. Я б хотіла потоваришувати з цією родиною.