Розділ 23

Наступні дні минали, на мій подив, напрочуд спокійно. З Деймарісом ми вирішили поки почати з моїх ранкових практикувань айкідо. Його зацікавило це мистецтво, тож було вирішено, що ми поєднаємо тренування з нашою «взаємодією». Не можу сказати, що наші відносини стали різко близькими, але час від часу ми спілкувалися на різні теми. В більшості випадків я розпитувала більше про цей світ та історію драконів.

Також я почала проводити більше часу з Октавієм. Ну, звичайно, наскільки могла собі це дозволити між уроками етикету й танців та вивченням структури й складу аристократії. Як виявилося, Маргарет цікавили лише корисні їй люди, яких було не так вже й багато. Тепер я мала заповнити ці прогалини сама. 

З Тіріаном ми дотримувалися взаємного уникнення. Я давала йому час охолонути і прийняти присутність Деймаріса в моєму житті. А от чому він мене уникав — то вже була його особиста справа.

І все було б добре, але є невеличке «але». Моя магія некроманта. Я не могла з нею практикуватися. Бо якось у палаці було не дуже із запасами померлих істот, а воскрешати когось із королівської сім’ї я не мала жодного бажання. Мені вистачало Себа, який, наче одержимий, останнім часом змушував мене муштрувати всі наявні книги з некромантії. Ну, принаймні, в теорії я буду підкована на всі сто.

Так потроху і наближався день нашої з Тіраном коронації. 

***

За добу до церемонії палац перетворився на розтривожений вулик. Коридорами носилися десятки слуг, флористи прикрашали зали тисячами білих лілій, а в повітрі зависла напруга, яку можна було різати ножем. До Торнтвелла масово прибували делегації: королі, принци, герцоги, графи, посли та всілякі вельможі, чиї титули я ледь встигала запам’ятовувати. Зустрічі з делегатами до офіційної частини були не для мене — нехай вони спочатку побачать королеву на троні, а вже потім, під час коронаційного балу, я продемонструю їм свою «гостинність».

Через цей безперервний потік чужинців нам довелося терміново перепланувати розміщення. Деймаріса тимчасово переселили в колишнє крило кронпринцеси — найвіддаленішу частину палацу, куди зазвичай не зазирали випадкові гості. Це було критично важливо, адже разом з іншими делегаціями до нас прибули представники Драконового королівства.

Спритний хід: тримати «сплячого» дракона під носом у його ж підданих, які навіть не підозрювали, що їхній справжній принц-вигнанець знаходиться за кілька стін від них. Його присутність у палаці залишалася найсуворішим секретом, бо офіційно Деймаріс вважався зниклим безвісти.

Я стояла біля вікна, спостерігаючи, як на подвір'я в’їжджає чергова карета. Голова йшла обертом від кількості політичних ігор, що розгорталися на моїх очах.

— Якщо ти й далі будеш так нервово стискати завісу, вона розірветься, — пролунав позаду сухий, іронічний голос Себа.

Він з’явився нізвідки, як завжди, коли я втрачала пильність. Його напівпрозорий силует зневажливо ковзнув по вікнах, де метушилися гості.

— Це не нерви, Себе. Це масштаби катастрофи, — відрізала я, не обертаючись. — Тіріан каже, що все під контролем, але я бачу, як напружені його лицарі. Усі ці істоти... вони приїхали не святкувати. Вони приїхали оцінити слабкість нового трону.

— О, вони приїхали за тим самим, за чим їздять завжди — за вигодою, — Себ підійшов ближче, і в його очах спалахнув недобрий вогник. — Коронація — це найкращий час для інтриг, отрути в келихах, нових союзів і раптових «випадковостей».

— Тоді в нас завтра буде дуже веселий день, — тихо промовила я.

***

Денна метушня в палаці зазвичай діяла мені на нерви, але сьогодні вона була просто нестерпною. Підготовка до коронації вийшла на фінішну пряму. Я намагалася зосередитися на вивченні списку делегатів у своїй вітальні, коли помітила, що в кімнаті стало надто тихо.

Зазвичай Туманчик — цей величезний, кремезний пес завжди крутився поруч. Я озирнулася. Його не було. Навіть легкого інею, який він зазвичай залишав на паркеті своїми крижаними лапами, не лишилося.

— Туманчику? — покликала я, відчуваючи дивний укол тривоги.

Пес із пітьми не міг просто вийти через двері, не привернувши уваги варти. Я підвелася і вийшла в коридор. Мене вела інтуїція і ледь помітне похолодання в повітрі, яке ставало сильнішим у напрямку закритої тераси, що виходила в королівський сад.

Я різко відчинила скляні двері й застигла. На терасі, спираючись на балюстраду, стояв чоловік. На тлі яскравого денного сонця його силует виглядав майже чужорідним, занадто ідеальним. Він був одягнений у камзол кольору мокрого асфальту, а його темне волосся відблискувало синявою.

Біля його ніг, мирно вмостившись, лежав Туманчик. Пес дихав крижаною парою, а його очі — два вуглинки синього полум'я — задоволено примружилися, коли чоловік повільно, по-хазяйськи провів рукою по його димчастій шерсті.

— Ти диви, який слухняний, — промовила я, виходячи на світло. Голос звучав твердо, хоча всередині все напружилося, як струна. — А я вже почала думати, що він визнає лише мою руку.

Чоловік повільно повернувся. Його обличчя було втіленням аристократичної хижості, а очі дивилися на мене з нехованою цікавістю.

— Тварини завжди відчувають свою природу, ваша високосте, — відповів він. Голос був низьким, з легким рокотом, від якого по шкірі пройшов холодок. — Пітьма завжди повертається до пітьми. Навіть якщо вона тимчасово грає роль домашнього улюбленця.

Я зробила крок ближче, дивлячись, як Туманчик підняв голову і випустив хмаринку морозу, але навіть не ворухнувся в мій бік.

— Каспіан, Король Попелястого Трону, якщо я не помиляюся? — я схрестила руки на грудях. — Вирішили особисто перевірити, як почувається ваш шпигун?

Він легко всміхнувся, і в цій посмішці було занадто багато знання. 

— Шпигун? Яке грубе слово. Я б назвав його... моїм маленьким подарунком для майбутньої королеви. Туманчик — це частина моєї власної суті, виткана з тіней мого королівства. Те, що він прийшов до тебе не було випадковістю. Я просто дозволив йому знайти того, хто мені цікавий.