Розділ 21

Ранок почався чудово. Мʼяка постіль, сонячне світло і запах квітів - робили початок дня чудовим. Через вчорашні  події мені просто необхідний був сон. Коли виспишся, то і думається краще.

Після сніданку я вирішила трохи розім’ятися. Через усі ці смерті, істинні пари, магію та нові обов’язки я геть зовсім закинула практику айкідо. Шкода буде занедбати те, чим займалася вже майже сім років. Звичайно, я не зможу тут повноцінно тренуватися, але бодай мінімум мені під силу. Та й з такими подіями, як тут, мої вміння ще можуть стати у пригоді.

Недалеко від нашого крила палацу розміщувався невеличкий сад з альтанкою біля штучного ставка. Виглядало це все чудово. На додачу, сьогодні стояв гарний сонячний осінній день. І якраз вчасно пані Малена привезла більшу частину мого нового одягу. Був там і мій так званий «домашній костюм». Вийшло щось схоже на наш світшот і штани, подібні до легінсів, але трохи вільніші. Ідеально. Бо здавалося, що у мого тіла вже починається алергія на ці палацові сукні.

Тож, одягнувши свій чудовий костюм, я попрямувала до саду під ошелешені погляди варти. І не тільки їхні. Уся прислуга, помічники та працівники палацу, хто зустрічався на моєму шляху, мали такий вираз обличчя, ніби замість ніг у мене виріс риб’ячий хвіст. Але що я можу вдіяти? Звикнуть. Мій комфорт мені важливіший за їхній тонкий душевний стан.

Дійшовши до альтанки, я побачила, що вона набагато краща, ніж здавалося на перший погляд. Дерев'яна підлога, застелена гладкими дошками, і столик зі стільцями посередині. Звісно, для повноцінної практики айкідо — це зайві перешкоди, але не для мене.

Я глянула на двох лицарів, що застигли неподалік, наче кам’яні статуї.

— Панове, — кинула я, ледь стримуючи посмішку, — не могли б ви на хвилинку відволіктися від пильнування моєї персони і звільнити альтанку від цих меблів? Мені потрібно трохи вільного простору.

Вони перезирнулися, явно збиті з пантелику таким проханням, але, кивнувши, почали обережно відсувати столик і стільці до самого краю. Вони рухалися швидко, відчувалося, що в палаці краще не перечити майбутній королеві, навіть якщо вона несе маячню. Як тільки альтанка стала порожньою, я подякувала їм кивком і скинула взуття. Поверхня була гладкою, якраз те, що треба.

Я почала з розминки — звичні оберти головою, плечима, тазом. Відчувала, як застояне в корсетах тіло нарешті починає дихати. Потім перейшла до субурі — імітації ударів. Моя пам'ять чітко відтворювала кожну лінію.

Потім почалося найцікавіше — переміщення. Тай сабакі. Я рухалася по колу, плавно переносячи вагу з однієї ноги на іншу. Для стороннього глядача це, мабуть, виглядало як дивний танець, але для мене це була геометрія виживання. Ухил, поворот, вхід. Уявити противника було неважко — в цьому палаці їх вистачало.

Я зробила глибокий видих, концентруючись на центрі ваги. Тіріан, Даміан, чи хтось інший — техніка працювала всюди. Я почала відпрацьовувати ірімі-тенкан — базовий поворот на 180 градусів. Раз, два. Рухи були чіткими, економними. Ніяких зайвих змахів чи пафосних поз, тільки чиста кінетика.

Я перейшла до серії страховок. Перекати — укемі. На дерев'яній підлозі альтанки звук був гучнішим, ніж на траві, але спина пам'ятала, як правильно групуватися. М'який перекат через плече, вихід у стійку, знову рух. Я відчула, як по спині побіг перший піт, а легені наповнилися свіжим осіннім повітрям. Вперше за весь цей час у цьому світі я відчула себе справжньою. Не Маргарет, не королевою, не некроманткою — а собою.

Я настільки заглибилася в процес, що зовсім забула про навколишній світ. Я якраз завершувала чергову серію рухів, коли боковим зором засікла делегацію глядачів. Ну звісно, спокій у цьому палаці — це міф, дорожчий за золото.

На біля альтанки застигли двоє. Такого здивування на обличчі Деймаріса я не бачила, навіть коли сказала, що я не з цього світу. Здавалось, що він навіть дихає через раз. Його очі звузилися, і він з цікавістю почав вивчати мою стійку. Поруч із ним Тіріан нагадував грозову хмару. Його погляд буквально прикипів до моїх ніг, оголених до кісточок, і я бачила, як на його шиї напружилася жила. Мені не треба було бути менталістом, щоб зрозуміти: він зараз на межі того, щоб просто накинути на мене свій плащ і вигнати всіх геть.

Трохи позаду стояв Олівер, який, здається, забув, як дихати взагалі, а двоє лицарів супроводу почали вивчати крони дерев, аби не дивитися на майбутню королеву, яка порушувала всі можливі норми етикету. Моя-то варта вже трохи звикла до моїх приколів.

Я повільно видихнула, опустила руки і випрямилася, витираючи піт із чола.

— Сподіваюся, ви прийшли не для того, щоб оцінити мій домашній костюм? — іронічно кинула я, дивлячись прямо на Тіріана. — Бо, судячи з ваших облич, ви чекали побачити тут некромантський ритуал, а не ранкову зарядку.

Деймаріс зробив крок вперед, ігноруючи важкий погляд Тіріана. Його голос звучав низько і з ноткою поваги: — Це не схоже на жодну техніку бою, яку я бачив. Ваші рухи не мають опору. Ви використовуєте інерцію, а не силу.

— Айкідо, — коротко відрізала я. — Мистецтво перетворювати агресію противника на його власний політ об землю. Дуже допомагає, коли навколо забагато охочих повчати тебе життю.

Тіріан нарешті теж подав голос. Його очі все ще «свердлили» мої відкриті ноги, а потім він перевів лютий погляд на Деймаріса.

— Маргарет, — голос Тіріана прозвучав низько і загрозливо, — я гадаю, що для подібних вправ існують закриті зали. Або принаймні одяг, який не змушує мою варту червоніти.

Я лише хмикнула, підходячи до краю альтанки.

— Варта переживе, Тіріане. Тож, що вас обох сюди привело? Тільки не кажіть, що ви вирішили разом прогулятися садом.

Тіріан зробив крок уперед, стаючи майже між мною і драконом. Він заблокував Деймарісу огляд, і в цьому жесті було стільки захисту, що я мимоволі посміхнулась.

— Деймаріс хотів би переговорити з тобою стосовно вашої ситуації приватно. Але через минулі події я наполіг на своїй присутності.