Розділ 18

Я, здається, остаточно зламала Деймаріса. Він просто переводив погляд між мною і Туманчиком. І що лякало найбільше — він робив це з таким беземоційним обличчям. Та навіть я в шоці з того, що зуміла зробити.

Хоча й до кінця не розумію, що саме відбулось. Бо Туманчик не викликав відчуття мертвої собаки, він наче був зроблений з самої пітьми. Сподіваюсь, це не я його створила, бо, якщо чесно, такий рівень сили здається моторошним. Навіть якщо він мій.

— Маю визнати, тепер я точно вірю в те, що з тобою щось не так, Маргарет, — фокусуючи вже погляд тільки на мені, промовив Деймаріс. — Не скажу, що остаточно змінив свою думку стосовно тебе, але можливо я поки не хочу тебе вбивати.

— Нічого собі у нас прогрес! Дивись, так до коронації і друзями станемо.

І що ж він за «Хома невіруючий» такий? Та он позаду нас лицарі вже, здається, моляться всім творцям при вигляді Туманчика, а він сидить такий спокійний. Де його життя так носило? Хоча, судячи з його вигляду, він дійсно бачив останнім часом мало приємного.

Я повільно видихнула:

— Ну що ж, давай так. Ти мене поки не вбиваєш, я даю тобі час придумати щось з усією цією істинністю і відновитися. А після коронації будемо щось думати. Бо чесно, клопоту ось так вже, по саме горло.

Деймаріс мовчав кілька секунд, перетравлюючи мої умови. А потім тихо і хрипко розсміявся.

— Зробити щось з істинністю... Ти так говориш, наче це щось таке звичайне, — він підвівся з крісла і повільно підійшов до мене. — Ці татуювання — символ того, що ми з тобою поєднані. Наші душі тепер зв’язані, якими б вони не були. Я теж, повір, не в захваті, що знайшов пару. Це не входило аж зовсім ніяк в мої плани. У мене свої цілі і мета. І ти, якщо чесно, тепер ламаєш мені все.

Я дійсно намагалась якось налагодити ситуацію, при тому що я тут — постраждала сторона. Але він... Він просто зумів мене трьома фразами вивести з себе.

— Послухай ти, дракончику. Я, між іншим, теж не горю бажанням заводити собі тут гареми з чоловіків і підлаштовуватись під чиїсь плани. Це твій дракон обрав мене, а не навпаки. Тож можна бути і ввічливішим! — не витримавши, я тицьнула пальцем йому в груди.

В цю мить наче легенький імпульс пройшов між нами. Зіниці Деймаріса звузилися, а очі спалахнули золотим кольором. Не очікуючи такого, я різко зробила крок назад. Він і сам здригнувся, притиснувши руку до того місця, де я його торкнулася.

— Як таке можливо? Невже ти його пробудила? — ошелешено запитував Деймаріс, скоріше сам у себе, ніж у мене.

Він розгублено подивився на свої руки, де татуювання почали світитися вже не роздратованим, а якимось глибоким, теплим світлом. Весь його войовничий запал кудись зник.

— Вибач, — раптом глухо кинув він, не піднімаючи очей. — За те, що намагався вбити. Я... я не знав, що все настільки серйозно. Іди вже. Мені треба подумати.

Я не стала чекати другого запрошення. Махнула Тіріану, і ми швидко покинули покої. Лицарі в коридорі розступалися так, наче я була живою бомбою. Туманчик, звісно, йшов поруч, цокаючи кігтями по мармуру.

Як тільки двері зачинилися, я зупинилася і поглянула на Тіріана.

— Ну і що це тільки-що було? Ти бачив його очі? З ним реально треба бути обережною.

— Це був прояв його драконової сутності. Хоча це було несподівано і для мене. Зазвичай дракони добре себе контролюють. Можливо, це так істинність на нього подіяла.

— От тобі і ще один клопіт в мою вже і так чималу колекцію. Поки з мене, мабуть, досить. Майже померти і отримати істинну пару — це моя програма максимум на сьогодні. Мені варто відпочити. Занадто багато усього як для одного дня.

Тут Олівер кашлянув у свій кулак і скосив погляд у бік Туманчика. Пес, відчувши увагу, ліниво позіхнув, випустивши хмаринку сизого пару прямо на застиглу варту. 

— А, точно! — я ляснула себе по лобі і поглянула на свого нового «домашнього улюбленця». — Хтось знає, як мені цього пса-красеня відправити назад додому? Чи, може, все-таки в палаці є вільна кімната для нього?

***

Я мовчки сиділа в кріслі у кабінеті Тіріана. Олівер робив вигляд, що перебирає папери. А от сам Тіріан мовчав, але так голосно стукав пальцем по столу, що я розуміла — доконала-таки чоловіка до зриву.

— Отже, Маргарито, — повільно промовив він. — З моменту твого пробудження в цьому світі я не мав жодної спокійної хвилини. Ти мала просто поговорити з Деймарісом, а не прикликувати... це. — Він кивнув на Туманчика, який спокійно вмостився біля моїх ніг.

— Зізнаюсь, ситуація трохи вийшла з-під контролю. Хто ж знав, що так вийде? — я лише знизала плечима.

— Зазвичай, коли в людині прокидається магія, практикуватися починають поступово, від простого до складного. А ти відразу на рівень неймовірного застрибнула. Як усім тепер пояснити цього чудо-пса у нашому палаці? Ти хочеш, аби люди підняли бунт проти королеви-некромантки?

Така перспектива мене не радувала. Хотілося ще пожити, а не ставати ходячою мішенню. Я тільки хотіла відкрити рота, як біля мене різко з’явився Себастіан.

— Та щоб тебе! Не лякай мене так! — вигукнула я. Так, я той самий некромант, який все ще не звик до раптової появи привида.

Тіріан і Олівер запитально поглянули на мене.

— Це я Себу. Він так різко виник, ніяк не звикну.

— То не треба було робити мою прив’язку, — гнівно пробурчав Себ. — А тепер пожинай плоди своїх дій. І судячи з цього пса з пітьми, ти сьогодні знову була дуже «продуктивна». Як у тебе це взагалі вийшло? Некроманти не можуть створювати пітьмяних псів. Чиє добро ти покликала?

— А я звідки знаю? На ньому, як бачиш, ні нашийника, ні записки немає, чий він.

Тіріан встав з-за столу, обійшов його і сів на край.

— Почекай-но, що за нашийник? Що тобі Себастіан каже?

— Каже, що некроманти не можуть створювати таких песиків і що він, скоріше за все, чийсь.

Тіріан підвівся так різко, що я здригнулася, і поглянув на Олівера:

— Виклич сюди Даміана. Нам потрібно перевірити палац, особливо гостьове крило.