Розділ 16

Який же він тільки нестерпний, цей Себастіан. Всі люди стають такими надокучливими після смерті? Та його рот просто не затикається. І ні щоб це було щось корисне! Я тільки й чую постійні зауваження та бурчання. І він не зупиняється навіть уночі.

Маю визнати — це і моя помилка. На що я сподівалась, привʼязуючи його до себе? Треба було уважніше читати інструкцію, а не слухати тепер його постійно. Я чесно витримала два дні. На третій день під час сніданку мої нерви не витримали, і я просто крикнула йому: «Та замовкніть уже нарешті!».

І все б нічого, якби в цей час я не сиділа за одним столом разом з Тіріаном і Октавієм у присутності чималої кількості слуг та Олівера. І на додачу — якраз у цей момент Тіріан щось розповідав Октавію.

Тіріан замовк напівслові, а Октавій повільно поставив склянку. І що найцікавіше — вираз обличчя у нього був такий самий, як і в усіх тут присутніх: «зараз буде скандал».

Але найдивніше сталося з Себастіаном. Він... замовк. Його напівпрозора постать завмерла, а рот, який щойно видавав чергову тираду про «занепад монархії», щільно стиснувся. Він наче вперся в невидиму стіну моєї волі. І тоді я подумала: а що, як я не просто привʼязала його до себе, а він тепер ще й слухається мене? Я можу не просто тримати його поруч, а й, певною мірою, контролювати його активність. Схоже, я випадково знайшла кнопку вимкнення звуку на цьому королівському радіо.

— Перепрошую? — крижаним тоном перепитав Тіріан, повільно опускаючи руку. Його очі звузилися. — Я заважаю тобі снідати своїми звітами, Маргарет? Чи, можливо, моя присутність стала для тебе надто обтяжливою?

— Тіріане, це не тобі, — я потерла скроні, намагаючись не видати свого тріумфу від тиші, що нарешті настала з боку привида. — Просто дехто... дехто вважає за доцільне проводити виховну годину двадцять чотири на сім.

— Дехто? — Октавій розгублено переглянувся з Олівером.

— Я розмовляю з Себастіаном Маркусом Другим, — спокійно відповіла я, відрізаючи шматочок сиру. — І судячи з усього, можу навіть трохи впливати на його дії. Принаймні, він нарешті мовчить за ці дні.

Тіріан різко підвівся. Його погляд став гострим, як лезо. 

— Себастіан Маркус... засновник? Ти стверджуєш, що дух Першого Короля перебуває в цій залі? Прямо зараз?

Він озирнувся, але, звісно, бачив лише сонячні промені, що грали на кришталі. Себастіан же стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях. Його вигляд випромінював таку суворість і владу, що навіть не чуючи його, присутні відчули, як повітря в кімнаті стало важким і холодним.

— Дві тисячі років... — прошепотів Октавій. — Він весь цей час був у палаці? Чому його душа не пішла на переродження до Творців?

Мене теж цікавило це питання, до речі, але було якесь дивне відчуття, що така людина, як Себ, не просто так залишилася тут. Але поки на це у мене не було часу.

— Це вже почалося, — важко зітхнувши, сів назад Тіріан. — Твоя сила вже проявляється. Як довго це лишатиметься таємницею? Та і я не впевнений, що всі повірять у нашу легенду.

— Поки нічого критичного не сталося. До того ж, Себа бачу і чую тільки я. І, вірогідно, змінити це можу поки теж тільки я. Тому немає чого панікувати. Будемо вважати це легким експериментом.

— Експеримент, Маргарет? Некроманти не просто так були майже винищені. Їхня сила небезпечна — сила, здатна керувати смертю.

— Ну, не смертю, а лише її наслідками. Це ти вже перебільшуєш, — спокійно заперечила я. — І війна з ними, і їх винищення почалося саме з вашого любого короля Себастіана. — Я перевела погляд на нього. — Може, хочеш щось сказати з цього приводу?

На що він лише демонстративно відвернувся від мене. Тіріан нічого не відповів, і в залі деякий час панувала тиша.

— Давай зберігати позитивний настрій, — я намагалася якось перевести ситуацію в інше русло. — Я сьогодні трохи прогуляюсь палацом, освіжу, так би мовити, в памʼяті всі інші місця і територію.

***

Після сніданку я вирішила, що нам із Себастіаном терміново потрібна дистанція. Бути цілодобовим приймачем для думок короля-тирана — задоволення сумнівне, тож я подумки послабила цей магічний звʼязок, дозволивши йому розчинитися десь у стінах палацу.

Я повільно йшла довгими коридорами. За моєю спиною, як і завжди, карбували крок двоє лицарів. Цей звук позаду уже починав діяти мені на нерви. «Треба серйозно поговорити з Тіріаном», — думала я, розглядаючи черговий позолочений карниз. - Я ж не якась злочинниця, щоб мене під конвоєм водити навіть у вбиральню. Якщо я майбутня королева, то де моя свобода пересування? Цей постійний супровід — це просто неповага. Я ж не збираюся вкрасти власну корону і втекти в ліс».

Поступово я вийшла до гостьового крила. Тут було значно тихіше, коридори здавалися ширшими, а повітря — менш офіційним. Супровід тактовно тримався на відстані кількох кроків, але їхня присутність все одно відчувалася як важкий вантаж на плечах. 

Раптом двері однієї з кімнат прочинилися. Я зупинилася, очікуючи побачити когось із персоналу, але звідти вийшов юнак. Він був досить високим, але виглядав болісно худим. Одягнений зовсім просто: звичайна світла сорочка, трохи заширока в плечах, і темні штани. Жодного золотого шиття чи оксамиту. Його обличчя було занадто блідим, майже прозорим, а під очима залягли легкі тіні — так виглядають люди, які нещодавно перенесли важку хворобу. Попри хворобливий вигляд, він був по-своєму привабливим. Темне волосся пасмами падало на чоло, а риси обличчя були тонкими й гарними.

Я завмерла, гарячково порпаючись у пам'яті Маргарет. Порожньо. Жодного обличчя, жодного імені, яке б підходило під цей опис. Я не знала його, абсолютно.

— Доброго дня, — я зробила крок назустріч, намагаючись, щоб мій голос звучав привітно. — Я бачу, у гостьовому крилі з’явилися нові мешканці, про яких мені забули повідомити.

Юнак повільно підняв голову. В його очах на мить спалахнуло впізнавання, але воно миттєво змінилося такою лютою, неконтрольованою злістю, що в мене перехопило подих.