Розділ 13

Кабінет Тіріана я бачила вперше. Маргарет, звісно, бувала в цьому крилі плацу, але поріг його робочої зони чи спальні був для неї під забороною. Щоб ви розуміли рівень абсурду цього шлюбу: для неї побудували окреме крило палацу, і вони жодного разу не заходили в кімнати один до одного. І це при тому, що зазвичай кронпринцеса мала б жити пліч-о-пліч з чоловіком.

Кабінет йому пасував. Одна стіна повністю в книгах, з нішею для мапи світу. Я зачепилася за неї поглядом — цікаво ж, куди мене занесло. Зі спогадів Маргарет я вже знала певну інформацію, але не дуже розуміла, як це виглядає загальною картиною. Великий материк трохи лівіше центру — це той, на якому розміщується наше королівство, Валтеріон. Два інші — Карандор і Силмарас — розміщувалися практично по боках від Валтеріону, та майже на кінці світу острів ельфів — Елунарія. Більше жодних дрібних деталей, тільки контури та назви територій.

Масивний стіл з чорного дерева виглядав солідно. Поряд — стіл простіше, мабуть, для помічника, того самого Олівера Марно. Маргарет його терпіти не могла за відданість Тіріану та «зухвалу пику», якою він її постійно зустрічав.

Але справжня причина, чому Маргарет сюди не пускали, була на іншій стіні. Три портрети. Маленький Тіріан з покійною королевою. Він же, але вже дорослий, з маленьким Октавієм. І останній — красива дівчина. Мати Октавія, не інакше. Октавій був її копією: той же розріз очей, колір, та сама посмішка. Кохання всього життя Тіріана, яке він беріг від очей законної дружини.

Уявляю, що б Маргарет зробила з цією стіною. Але я — не вона. Окрім цікавості, я не відчула нічого.

Тіріан мовчки спостерігав за моїми оглядинами, а потім жестом вказав на диван. 
— Сідайте, нам треба поговорити. — ми з Октавієм сіли. — Те, що сталося, взагалі не входило в мої плани.

— Ти так кажеш, ніби я планувала померти і воскреснути в цьому тілі, — не втрималася я від сарказму.

— Навіть не знаю. Судячи з того, в чиє тіло ти потрапила, виникає питання: за які гріхи тобі дісталося таке «щастя»?

— Ну, красно дякую, — я схрестила руки на грудях і відвернулася.

Октавій тільки встигав крутити головою, переводячи погляд з мене на батька.

— Вибач, не хотів образити. Просто це важко вкласти в голову. Давай з початку: хто ти і що пам’ятаєш?

Виходить, минулого разу він мене взагалі не слухав? Чудово.

— Розповім ще раз, спеціально для Октавія. І сподіваюся, ваша високосте, ви цього разу щось запам’ятаєте. Бо я вже хвилююся за майбутнє королівства, де у короля такі провали в пам’яті.

Октавій прикрив рот рукою, стримуючи сміх. Тіріан підвівся. 

— Та хто б взагалі в таке повірив? Переселення душі...

— Та хто б взагалі таке вигадав? — парирувала я. — Коротше, забули. Моє ім'я — Маргарита Ковач. Мені тридцять. Точніше, я померла за два дні до тридцятиріччя. Я зі світу, де магії немає, з наявних рас тільки люди. Все тримається на науці й технологіях. Я була інженером. Це як артефактор, тільки без магії. Як Октавій.

У хлопця аж очі загорілися. 

— Так от звідки ти все це знала! Це ж просто круто!

— Октавію, притримай свій дослідницький запал, — перебив його Тіріан. — Але звідки ти знаєш все про наше життя? Ти пам'ятаєш усе про Маргарет. Це підозріло.

— Логічне питання. Сама точно не знаю, але, схоже, спогади зберігає тіло. Я згадувала все частинами. Перша реакція коли я прокинулась після смерті була щирою, на той момент я дійсно нічого не памʼятала. Ситуації в купелі та біля майстерні... — я на мить замовкла, згадавши руки Октавія, — це стало тригером. Ну і ваша творчиня Віта приходила двічі. Сказала, що це вона мене сюди запхнула, щоб я допомогла вам розгребти цей безлад.

Тіріан застиг біля вікна. Октавій знову переводив погляд з між нами. Я мовчала, даючи їм час переварити інформацію.

— Ти хочеш сказати, Оріго явилося тобі? — нарешті видавив Тіріан. — Мені вперше бракує слів.

Виглядав він так, ніби йому щойно повідомили, що він за ніч перетворився на жінку. Кумедно.

— Тільки одна з них. І так, це правда. Вона ще казала про якийсь «подарунок». Думаю, це некромантія. У Маргарет була інша магія і вона рідко нею користувалась, через свій справжній резерв. 

— Справжній резерв? — перепитав Октавій.

Тіріан напружився. Здається, він щось знав, але чекав моїх слів.

— Її батько штучно створив видимість високого рівня магії. Насправді у них обох рівень ледве дотягував до третього.

— Саме тому вона ніколи не карала мене магією... — тихо промовив Октавій. — І не показувала нічого серйозного на людях.

Тіріан помітно напружився. Було видно, що тема «виховання» сина для нього відкрита рана. Я б  за таку поведінку з дитиною ту гадину власними руками задушила.

— До речі, про це ми ще поговоримо, сину, — Тіріан кинув пильний погляд на Октавія. — А поки — нікому ні слова. Досить того, що знаємо ми. Я навіть уявляти не хочу, що буде, коли дізнаються про некромантію. Історія нашого королівства буквально побудована на винищенні таких магів. Проблем і так вистачає. Тому пропоную лишити все як є. Намагатись тримати картину стабільності. 

Я розуміла його мотив, але він мене зовсім не влаштовував. Я не збиралася бути минулою Маргарет і заручницею цього тіла до кінця днів.

— Я не згодна. 

— Перепрошую, мені не почулося? — роздратовано запитав Тіріан, різко розвернувшись до мене.

— Ні, не почулося. Я відмовляюся. Не збираюся і далі грати роль, — я на секунду запнулася, підбираючи слово, — гадюки. Та я так і до коронації можу не дожити. М’яко кажучи, Маргарет мало хто любив. До того ж, де гарантія, що моя нова магія не почне проявлятися сама по собі? Що тоді? Як ми це прикриємо? Мені вже й так підклали свиню з цим «другим шансом», але проґавити його я точно не хочу.

Тіріан видихнув і глянув на мене вже спокійніше, як на нерозумну дитину.

— Ти, мабуть, забула, що я маг - менталіст. У разі якоїсь ситуації — просто виправимо зайве почуте чи побачене.