Розділ 12

Після останніх подій я думала, що Ітан спробує ще раз зі мною зустрітися і поговорити. Як і посол перевертнів. Але нічого з цього не сталося. Делегація покинула палац. Вони мали приїхати вже на саму коронацію, як і домовлялися на Раді. 
На деякий час я полегшено видихнула, хоча розуміла: це лише відтермінована проблема. Наче в мене їх мало. Паскудна репутація, купа людей, що мене ненавидять, майбутня коронація і, найголовніше, ситуація з Октавієм.

Зі спогадів Маргарет я знаю, що цей шлюб не те що родиною, а навіть союзом назвати важко. Я не уявляю, з якого боку починати виправляти те, що вона накоїла з Октавієм за стільки часу. У мене є досвід спілкування з підлітками, але я не фахівець із лікування психологічних травм. Поки що єдиний очевидний варіант — просто розмова.

Тіріан дозволив мені вільно пересуватися палацом, але за умови, що варта буде супроводжувати мене всюди. Йому ще потрібен був час, щоб вибрати та організувати де я тепер житиму, тож я мала вільний час.

Я вирішила знайти Октавія в його майстерні. Виявляється, нею і був той будинок біля крила кронпринцеси. Маргарет свого часу наполягла, щоб майстерня була саме тут — відразу після того, як відкрилася магія Октавія та її спрямування. Король не надто прихильний до онука, думаю, він його таким навіть не вважає. Щодо королеви, вона просто прийняла рішення сина і була стримано-поблажливою. Через це ніхто не звернув уваги на прохання Маргарет, а Тіріан, мабуть, просто сподівався, що все буде добре і не зумів їй відмовити через секрет походження самого Октавія.

***

Я зупинилася перед важкими дубовими дверима майстерні. Рука завмерла в повітрі, так і не торкнувшись дерева.

Як почати? «Привіт, я Маргарет, яка раптом стала адекватною»? Чи просто: «Вибач за останні десять років»? Будь-який варіант звучав безглуздо. Октавій мав усі підстави просто зачинити двері перед моїм носом, і я б його не винила. Маргарет була для нього ким завгодно, тільки не близькою людиною.

Я вже збиралася розвернутися і піти, щоб придумати кращий план, як раптом з-за дверей почувся тихий, але чіткий голос:

— Хто б це не був — заходьте. Ви вже три хвилини тупцюєте біля порога. Це відволікає.

Я здригнулася. Як він дізнався? Варта стояла на відстані десяти кроків, і я намагалася поводитися максимально тихо. Обережно натиснувши на ручку, я відчинила двері.

У майстерні пахло озоном, паленою міддю та деревиною. Октавій сидів за довгим столом, заваленим кресленнями, шестернями та якимись магічними деталями. Він навіть не підняв голови, продовжуючи щось викручувати невеликим інструментом.

Але коли він нарешті глянув у бік дверей і побачив мене, його пальці здригнулися. Інструмент із брязкотом випав на підлогу. В очах хлопця на мить промайнув чистий, майже тваринний страх, який він одразу спробував приховати за маскою холодної байдужості.

— Ви? — він швидко підвівся, відступаючи на крок до стелажа. — Не чекав на ваш візит. Думав ви зайняті майбутньою коронацією. 

Його голос тремтів від напруги. Логічна реакція дитини, яка звикла чекати від мене  лише претензій або нових завдань.

— Я прийшла просто поговорити, — тихо сказала я, залишаючись біля входу. — Мені стало цікаво... як ти дізнався, що я за дверима?

Він підозріло примружився, наче шукав у моєму питанні пастку. Потім коротким, різким жестом вказав на полицю біля дверей. Там стояв невеликий прилад — хитромудре сплетіння мідного дроту навколо прозорого кристала. Зараз кристал світився яскраво-червоним кольором.

— Магічний сповіщувач, — кинув він, все ще не розслабляючись. — Він реагує на коливання фону, коли хтось підходить ближче ніж на три метри. Червоний — значить, людина стоїть прямо за дверима. Я зробив його, щоб... щоб бути готовим до гостей.  

Він дивився на мене так, ніби чекав, що я зараз почну висміювати його винахід або кричати, що він займається дурницями. А я просто дивилася на цей кристал і розуміла: цей хлопчик створив систему безпеки лише для того, щоб встигнути підготуватися до візиту власної названої матері.

— Це дуже розумно, — щиро сказала я. — Ти сам придумав?

Октавій застиг. Його очі розширилися, а рука, що стискала край столу, помітно затремтіла. Такої реакції він явно не очікував. У його світі Маргарет ніколи не питала «як це працює». Вона лише питала «чому це ще не в смітнику». Його плечі були так сильно напружені, що, здавалося, вони зараз хруснуть.

— Адаптував, — нарешті видавив він, не зводячи з мене підозрілого погляду. — В основі лежить принцип резонансу магічного контуру. Кристал вловлює частоту активного ядра людини. Це... це просто основа енергії. Нічого особливого.

Він замовк, готуючись до удару. Чекаючи, що я зараз скажу: «Досить цієї маячні, Октавію, приведи себе до ладу і викинь це». Але в моїй голові в цей момент щось клацнуло. «Резонанс магічного контуру? Та це ж чиста сенсорика», — промайнуло в думках.

Я відчула знайомий азарт, який завжди з’являвся в моєму минулому житті перед складним технічним завданням. Я ж була інженером. Я знала, як працюють схеми, як розподіляється навантаження, як з’єднуються вузли. Магія в цьому світі явно була лише іншим видом енергії. Якщо я зрозумію її закони так само, як розуміла закони термодинаміки чи електротехніки, ми зможемо говорити з цим хлопчиком однією мовою.

Це був мій шанс. Можливо, єдиний шлях до його серця лежав не через материнські обійми, до яких він не звик і яких боявся, а через ці мідні дроти та креслення.

Я підійшла трохи ближче, тримаючи руки на виду, щоб не лякати його.

— Цікаво, — я нахилилася, розглядаючи прилад. — Але якщо він реагує на активне ядро, то як ти відсікаєш фонові шуми? У палаці ж повно людей. Магічне поле має бути неймовірно зашумленим. Ти використовував якийсь фільтр на вході чи просто занизив чутливість кристала?

Октавій ледь не впустив інструмент, який щойно підняв. Він дивився на мене, роззявивши рота.

— Фільтр? — перепитав він, і в його голосі вперше прозвучало щось, окрім страху. Чиста, непідробна цікавість. — Я... я встановив два додаткові малі кристали, щоб вони гасили зовнішні коливання. Але вони часто перегріваються.