Розділ 7

Я померла і повернулася до життя лише чотири дні тому. А здається, ніби минула ціла вічність. Можливо, за інших обставин я б зраділа такому дарунку долі, але не тепер. Я не хотіла цього. Принаймні не так. Важко бути одночасно і причиною всіх бід, і тією, хто має їх виправляти.

Я відчувала глуху злість на Творчиню. Вона мала дати мені право вибору. Мала запитати, чи хочу я всього цього, якщо її слова — правда. Хіба це чесно — кидати мене в цей хаос без моєї згоди?

Як можна почати все з чистого аркуша в тілі людини, яка зруйнувала все, до чого торкалася? Маргарет не просто наробила помилок — вона знищила все довкола, не залишивши навіть фундаменту, на якому можна було б хоч щось побудувати.

Мабуть, у книжках такі історії виглядають гарно й романтично. Але в житті все інакше. Реальність значно жорстокіша, і зараз вона здавалася мені суцільним глухим кутом. 

До того ж, коли я прийшла до тями, поруч нікого не було. Лише слуга, який прийшов, імовірно, перевірити мене.

 Герцог Імпробус мертвий, і раз вся правда про Сферу і його злочини поспливали, і всіх з мого крила забрали на розмову до Тіріана, то мої справи дійсно кепські. Чистка вже почалась. І безневинних у моєму оточенні не було. Так само як і я. Або ж Маргарет. Я не знаю. Але факт лишається фактом — я по самі вуха у всьому цьому.

І як бонус — я маю якось згадати справжню себе з таким безладом у голові. Чудово. Що ж, раз вибору мені не дали, доведеться грати за тими правилами, що є. А почну я з найпростішого — приведу себе до ладу. Неможливо змінювати світ чи хоча б просто виживати, коли ти виглядаєш як привид власного минулого.

***

У спогадів, які я тепер мала, був і плюс: я пам’ятала, що де знаходиться. І раділа тому, що можу сама прийняти ванну і привести себе до ладу. Поки що робити це в присутності прислуги трохи напрягало. Хоча правильніше було б сказати — прийняти купель.

Повідомивши незмінній охороні біля моєї кімнати, що мені потрібно освіжитись, я побачила, як вони цього разу мовчки попрямували за мною. Перевіривши кімнати, вони дозволили мені зайти. Благо, що не стали наполягати на своїй присутності всередині.

Тож тепер я ніжилась у теплій купелі, намагаючись змити з себе наслідки триденного лежання, смерті і, можливо, трохи цього дурдому. Я дозволила собі просто заплющити очі і спробувати розслабитись.

Я вже збиралась вилазити з купелі, як відчула дивні коливання магії. І вони були мені знайомі. Тож, коли я повернула голову в бік дверей, то побачила, як біля них виникає портал і з нього виходить чоловік.

Я пам’ятаю його. Навіть дуже добре. Ще тиждень тому його руки торкались цього тіла. Він був моїм коханцем і одним із наближених мого батька. Звичайно, мага-портальника мій батько тримав близько біля себе — все-таки це його надійний «транспорт». І раз тепер він стоїть переді мною, то він втік і тепер чогось хоче від мене. Хоча я здогадуюсь, чого саме.

— І що привело тебе сюди, Даріусе? — я намагалася звучати впевненою і спокійною, хоча ця ситуація мені геть не подобалась.

— І так ти зустрічаєш людину, в чиїх руках плавилася ще тиждень тому? А як же твої обіцянки зробити мене побратимом кронпринца? Твої слова про те, що після шлюбу з тим перевертнем ти візьмеш мене в родину?

— Обставини дещо змінились.

— О, я бачу, — він підійшов повільно до купелі, — я це вже відчув на власній шкірі. Шукачі корони вже активно мене шукають, і питання часу, коли вони знайдуть мене. Я і так ризикую, перебуваючи тут. І ти маєш це виправити! Твій татусь гарно мене використовував у своїх темних справах, і я мовчав про все. Через тебе. Тож тепер бери за це відповідальність!

Він перейшов уже майже на крик, і це починало мене навіть лякати.

— А що я тепер можу зробити? Я така сама заручниця ситуації. Кронпринц про все вже знає, питання часу, коли він позбудеться мене. Я тепер теж в’язень у цих покоях.

— Не роби з себе немічну, тобі це не личить. Ти не менш хитра, ніж твій покійний татусь. За весь час ти не заплямувала ні в чому свої руки. У нього немає за що тебе засуджувати. А іншого варіанту припинити цей шлюб немає. Хіба що смерть. Але ж ми знаємо, що за людина кронпринц. Тож я хочу, аби ти виконала обіцяне.

Я дивилася на нього і розуміла, що ситуація патова. Він не відпустить мене. Можна спробувати закричати, але тоді він втече порталом або, ще гірше, забере мене з собою. А мені поки достатньо пригод.

— Давай ти трохи заспокоїшся і ми щось придумаємо. Можливо, з часом ми зможемо це зробити. Я не відмовляю тобі, — я блефувала, намагаючись придумати вихід.

— Ні, я не буду чекати. Ми негайно переміщаємось до кронпринца, і ти висуваєш йому свої умови.

— Та як ти собі це уявляєш! Він одразу схопить тебе і звинуватить мене у змові, — цей план звучав ще безглуздіше, ніж моя ідея покликати варту.

Можливо, він нарешті зрозумів ситуацію, або паніка почала його накривати, та він заліз у купель і схопив мене за руку:

— Я не піду на дно один. Ти втягнула мене в це, звабнице. То тобі все і виправляти! — він почав тягнути мене на вихід з купелі.

Це було боляче, до того ж я була гола. І тут я зробила те, що мала зробити відразу — закричала. 

Від несподіванки він розвернувся і закрив мій рот рукою. Я почала пручатись. І тоді він просто штовхнув мене. Не втримавши рівноваги, я впала. Він занурив мене у воду. Я не чула, що він говорив мені, він так сильно тримав мене під водою. Я хапалася за його руки, дряпала їх, намагалася вирватись. Але він був сильніший за мене. 

Гаряча вода купелі раптом стала крижаною. Темрява перед очима вибухнула не спогадами Маргарет, а моїми власними.

Це було не тут. Не в цьому клятому палаці. Гірська річка. Вона ревла так сильно, що закладало вуха. Повітря пахло мокрою хвоєю та холодом.

— Матвію! — мій крик захлинувся водою. Я бачила його яскраву куртку — маленька пляма, яку несла течія. Мій племінник. Я стрибнула за ним, не роздумуючи ні секунди. Навіть зараз, помираючи вдруге, я знала — я б зробила це знову. Я пам’ятаю, як мої пальці вхопили цупку тканину його каптура. Пам’ятаю, як штовхнула його щосили до берега, до чиїхось рук. Я встигла.