Розділ 6

Але спокою не було.

Я різко виринула з темряви і сіла на ліжку. Це саме те відчуття, коли приходиш до тями після наркозу. Як наче хтось дуже різко «ввімкнув» тебе назад.

Але я не хотіла цього. Я не хотіла бути людиною зі спогадів. Не хотіла приймати той факт, що таким було моє життя до смерті. Я точно не була гарною людиною, але ж чому отримала цей другий шанс на життя? Та чи хочу я його тепер, після того що згадала? Повертатись знову до цього болю, злоби та самотності...

Ха. А я ще дивувалася реакції оточуючих на мене. Та вони б мали мені всі в обличчя плювати. І Октавій... Він так спокійно говорив про «виховання», хоча він боїться мене. Я просто зламала хлопця. А йому лише виповнилося шістнадцять. І він такий талановитий маг-артефактор. З його ідеями і жагою... Мої слуги доповідали мені про це.

 І ця реакція Тіріана... Я рада, що він дізнався про знущання над сином. Хтось мав би це зупинити.

Я дивилась в одну точку перед собою і намагалась не розвалитися на шматки. Я так відчайдушно всім своїм єством не хотіла приймати ці спогади, це своє «я». Це відчувалось як тортури. Можливо, це друге життя — розплата за гріхи першого.

Двері в кімнату тихенько прочинилися, і всередину зайшов слуга. Він злякався, побачивши, що я прокинулась, і встиг лише вимовити: 

— Я покличу цілителя! — та зник за дверима.

Пан Клод не змусив себе довго чекати. Він відразу підійшов до мене, як зайшов до кімнати: 

— Слава Творцям, Ваша Високосте. Ви нарешті прийшли до тями. Ще б трохи, і я б не знав, що робити.

— Пане Клоде, просто перевірте мій стан і залиште мене. Я хочу побути сама.

Було помітно, що йому не дуже це подобається, але він мовчки виконав те, що я сказала.

— Ви цілком здорові. Я не бачу ніяких ушкоджень або якогось впливу на ваш організм. Я раджу вам трохи відпочити. Можливо, все це спричинено стресом і новиною про вашого батька, — він зам’явся. — Співчуваю вашій втраті.

— Так, батько... — не скажу, що відчула від його слів хоч щось. — Дякую. Можете йти.

Коли двері за ним зачинилися, я встала з ліжка і підійшла до вікна. Світало. Початок нового дня. Але для мене не було нового початку. 

Отже, помер. Що ж, я це й припускала. Не скажу, що відчуваю сум, але й радості також немає. Ніби щойно я просто дізналась про смерть незнайомої людини.

Я сіла в крісло і просто дивилась у вікно.

***

Не знаю як довго так сиджу. Я просто втратила відчуття часу. Розуміння того, що я дійсно монстр, яким мене всі бачили, просто спустошило мене. Я не мала сил ні на що.

Тут раптом мою увагу привернув стукіт у двері. Я нічого не відповідала. Не хотіла. Але двері відчинилися, і я навіть вирішила подивитись, хто так нахабно мене потурбував.

Це була Віта. Знову з тацею в руках. 

— Я не замовляла їжу і… компанію, — байдуже кинула я їй, відвернувшись знову до вікна.

Вона мовчки розклала все на столі. Взяла стілець і сіла навпроти мене, як і минулого разу. 

— Іноді мовчазна компанія поряд — це те, що нам потрібно.

Я хмикнула. Що за філософія? Це точно не допоможе мені стати іншою людиною.

— Хто знає, може, ви і є інша людина, — ніби прочитавши мої думки, сказала Віта. — Просто трохи загубились.

Таких збігів не буває. Вона ніби чітко знала, про що я подумала. 

— То ти теж менталістка? І чому з таким даром ти працюєш прислугою?

— Ну, ми самі обираємо, ким нам бути. Та й для тебе така я була зручнішою за все. Аби ти змогла відкритись.

— Хто ти така? — після цих слів її вигляд і тон не здавались такими простими і милими, як до цього. — Кажи відразу, що тобі потрібно від мене.

Вона залишилась такою спокійною, що я аж почала дратуватись. 

— Мені потрібно, аби ти згадала себе.

Я розсміялася. Ну серйозно. 

— Ну, то ти запізнилася геть натрішки. Я от якраз сьогодні все пригадала. Було весело, але приємного мало.

— О, ні. Це тіло згадало, ким воно було. Бо його штовхнули. Але не ти. Ти досі блукаєш у пітьмі свого справжнього «я».

— Що ти маєш на увазі? — повільно запитала я.

Віта підперла підборіддя рукою. І вперше її погляд став серйозним.

— Я маю на увазі, що ти не та жінка, яка жила в цих спогадах.

Вона зробила коротку паузу.

— І ніколи не була нею.

Моє серце почало битися швидше.

— Про що ти верзеш? — мій голос здригнувся, хоча я намагалася надати йому сталевих ноток. — Я щойно бачила своє життя. Своє дитинство. Свою жорстокість. Я бачила, як катувала дитину! Це мої руки, Віто! Моє тіло!

— Тіло — так, — вона спокійно нахилилася вперед, і в її очах я побачила дивний відблиск, якого не могло бути у звичайної служниці. — М’язова пам’ять, мозкові зв’язки… Тіло Маргарет пам’ятає свій біль і свою лють. Але ти — не вона. Хіба ти не пам’ятаєш, як слово «магія» викликало в тобі дивне відчуття, наче воно було тобі не знайомим, нетиповим для тебе? І те, з яким відчаєм ти зіштовхнулася, коли побачила спогади Маргарет? Ти жахнулася, що можеш бути такою людиною, ніби десь підсвідомо знаєш, що ніколи б не підняла руку на слабкішого за себе. На дитину.

А от тепер, здається, повітря в легенях стає замало.

— Звідки… звідки ти знаєш? І хто ти, дійсно, така?  — я мимоволі вчепилася пальцями в підлокітники крісла.

Мені зовсім не подобається куди ця розмова рухається. До того ж, я упустила одну деталь. В палаці не має служниць жінок. То ж це ще більше почало насторожувати. 

Віта підвелася. Підійшла до вікна та відчинила його. Прохолодна свіжість приємно почала наповнювати кімнату.

— Я  та, хто привела тебе сюди. Та, хто покликала твою душу, коли це тіло стало вільним. Маргарет Торнтвел померла остаточно — її душа знайшла спокій та відправилась на переродження.

Вона дивилася на сад, але здавалося, що її погляд сягав кудись далі.

— Я не очікувала, що зі спогадами так вийде. Все мало бути простіше і зрозуміліше для тебе. Щось пішло не так. Ти як наче опиралась тому, чим я наділила твою душу. Хоча, можливо, тепер, коли у тебе є спогади Маргарет, мої пояснення сприйматимуться тобою легше.