Розділ 5

Переді мною проносилася нескінченна кількість спогадів. Вони робили це так швидко, що мені було фізично боляче. Це якби вам ввімкнули автобіографічний фільм із прискоренням у сто разів. Ви наче і вловлюєте суть, але все пливе перед очима занадто швидко.

Спогади наче рвали мене зсередини. Бо вони були жахливі. Я була жахливою людиною. І ні, я не стала такою випадково. Мене такою створили. Моя сім’я. Хоча навряд можна назвати сім’єю те, де я зростала і жила.

Мабуть, добре, що спогади в нашому мозку формуються десь із трирічного віку, бо дивитися на страждання такої маленької дитини я б не змогла.

Я не пам’ятаю свою біологічну маму — її забрали у мене майже одразу після народження, і більше з того часу ми не бачилися. Підозрюю, що її вже давно немає в живих. Зате я добре пам’ятаю мою названу матір. Хоч вона не заслуговує на це звання, не після того, що зробила зі мною. Мабуть, Творці все-таки не просто так не благословляють деяких магів дітьми. Вона на це не заслуговувала.

Як і я не заслуговувала на таку долю. Я була просто дитиною.

Мене постійно готували до чогось. Як їсти, як говорити, що робити, що читати, як дихати. Не мало значення, робила я все добре чи погано — завжди було «виховання». Я мала витягнути руки поперед себе і рахувати, поки матінка била мене тонким, але дуже ефективним кнутом. Нагадуючи мені, яка я нікчема. Бастард.

Але світ не знав цього. Для інших я була чарівною донькою. Їхньою дорогоцінністю.

О, я була цінністю. Дуже цінним проєктом, який з кожним роком робили більш «досконалим». Обличчя, волосся, фігура, постава та манери — все контролювалося. Мало бути ідеальним, викликаючи захват і заздрощі.

Та не це ламало мене більше за все. Самотність. Я так була їм потрібна і не потрібна водночас. Ніхто не брав мене за руку і не казав: «Тримайся. Стане легше».

А що ж мій батько, запитаєте ви? О, він був ще гіршим. Під його поглядом я постійно розуміла, що я і є ніхто. Нікчема. Бастард. І що в будь-який момент мене можна замінити.

Я мала магію. Повітряну, як він і хотів. Але ж таку мізерно малу, як і в нього самого. Іронія: як іноді батьки ненавидять дітей за те, що вони на них схожі.

А потім він виправив цей недолік. Я не питала, звідки цей шматок каменю, але він випромінював таку магію, що це було і лячно, і захопливо водночас. Він дозволив просто розрізати мене і вшити між грудей ту кляту каменюку. Без знеболення. По-живому. Цілитель все одно зцілить. Рубця не буде. Цілитель завжди мене зцілить. Але біль залишався десь глибше.

Потім я на якийсь момент подумала, що настав мій час влади. Я стала дружиною кронпринца, наступною королевою. Але замість чоловіка, який мене обожнював, я отримала зневагу та ігнорування. Хоча чого я очікувала? Я знала, що його буквально змусили укласти шлюб зі мною. Через його сина.

О, я заздрила цій дитині і ненавиділа її. Він — явний тягар для свого батька. І, як я пізніше з’ясувала, геть йому не рідний. Але ж чому він так відчайдушно боровся за нього?

Я знала, що він терпів усі мої витівки тільки через нього. Аби я не домоглася свого і не розголошувала історію його народження. Дратує. Чому за мене ніхто так не бореться?

Хоча не про всі мої витівки він знав. Я трохи почала розуміти свою вже нині покійну матінку — чому вона використовувала кнут. Цей звук і відчуття сили п’янили мене. І такий довірливий і м’який Октавій вірив кожному моєму слову і не скаржився батьку. Може, він офіційно і його син, але я зроблю все, аби він сам закінчив це життя і не претендував ні на що. 

Потім з’явився герцог Етерн. Я хотіла його собі. Він міг стати другим чоловіком. І те, як він щоразу намагався зачати зі мною спадкоємця, було так мило і по-дурному. Бо мій рівень магії лише ширма, маскування, створене батьком. Насправді з моїм реальним рівнем магії я б не змогла дати йому те, що він хоче. Закон простий — діти народжуються у магічно сумісних за рівнем батьків.

Але це було так приємно — дурити йому голову. Керувати ситуацією. Бо я маю бути головною. Я керую тут. Роблю те, що забажаю. Принаймні я так хотіла думати. Я намагалася так думати.

Я знала, що всі — починаючи від моєї особистої фрейліни, супроводу, слуг, варти і навіть кухаря — всі вони були людьми батька. І на гіркому досвіді я це засвоїла. Тож мої маленькі знущання були моєю віддушиною.

І глибоко в душі я сподівалася на те, що татусь не буде вічно жити і одного дня це все повністю стане моїм. Моє життя і корона.

Але знаєте, доля — ще та стерво.

Він не казав мені, що планує, але я знала, що щось дуже грандіозне. Зрозуміла це, коли дізналася про викрадення Яріанель — герцог Етерн зробив їй пропозицію і це спонукало батька до дії. Вона цілителька з величезним рівнем магії. Вона наче та, кого завжди батько хотів у доньки. 

Але між нами була ще одна дуже велика різниця. 

Вона зуміла його позбутися. 

Це єдине пояснення тому, що я теж померла від того уламка в мені. Адже батько вживив такий самий і собі. А я знала що вони частина чогось більшого. 

І коли я стікала кров’ю на килимі і чула крики довкола, я думала лише про одне: «Нарешті спокій».