Розділ 4

Треба віддати Віті належне. Чай дійсно допоміг з головним болем. І я тепер можу більш чітко і ясно думати.

Якщо підсумувати те, що я знаю, то я — кронпринцеса, а з моїх пізнань це говорить про те, що я, скоріш за все, дружина спадкоємця престолу. Значить, той блондин — птах високого польоту. І судячи з його емоцій, ми далеко не ідеальна закохана подружня пара. І може, це прозвучить дивно, але це викликає полегшення. Моя амнезія розривала б тоді відразу два серця від відчаю — моє і того, хто це кохання пам’ятав би.

А далі виникає, як на мене, досить логічне питання: з якого такого дива я тут зачинена і ніхто до мене не приходить? Я що, відлюдниця, чи нікому немає до мене діла?

Відпочинок — це, звісно, добре, але сидячи в чотирьох стінах на самоті, я навряд чи щось дізнаюсь і поверну свою пам’ять. Тож я вирішила діяти. Почну з меншого — прогулянки палацом. Чи принаймні якоюсь його частиною.

Я відчинила шафу і вирішила вдягнути щось менш схоже на нічну сорочку. Вибір був невеликий. Не дуже хотілось зараз самій намагатись втиснутись в усі ці сукні. Та ці корсети вимагають ще як мінімум четверо рук. Тож, трохи попорпавшись у шафі, я знайшла щось схоже на халат. Ну, не геть те, що я хотіла б, але все-таки краще за ці «пишні тортури».

***

Коли я відчинила двері, то зіштовхнулась з першою перепоною. Охорона. Як я могла забути. І судячи з того, як вони відразу стали на моєму шляху, випускати вони мене не налаштовані.

— Ваша Високосте, ми рекомендуємо вам повернутися до ваших покоїв.

«Рекомендують». Ну, це звучить навіть уже цікаво.

— І я можу дізнатись причину? Мені про це ніхто не говорив. І відверто кажучи, я скоро помру від нудьги в цих стінах. Тож не змушуйте мене казати щось по типу: «Я вам наказую».

Один із них відповів сухо:

— Ми — особиста охорона Його Високості, тож ваші накази не розповсюджуються на нас.

— А, тобто його накази на мою свободу і тіло розповсюджуються? — це починає мене виводити з себе. — Так, хлопчики, у мене сьогодні відверто був не найкращий початок дня, я сиджу вже незрозуміло скільки часу в цій кімнаті без ніякої інформації. Тож давайте, аби я не вчиняла скандалу, ви чемно дасте мені пройтись палацом.

Вони деякий час переглядались між собою, наче намагались встановити телепатичний зв’язок. Виглядало навіть трохи кумедно.

— Ми все одно змушені вам відмовити.

Я зітхнула. Так, це трохи важче, ніж я думала.

— Тоді так: я гуляю, а ви мене супроводжуєте. Та і врешті-решт, не збираюсь я тікати. Так, огляну все то там, то там. Може, ви мене до саду проведете.

І знову ці переглядання. Ой, та коротше, чого я їх слухаю.

— Так, хлопчики, ви мене вже дратуєте. Тож я пішла, а ви робіть як хочете.

Я пройшла між ними. І тут один з них спробував схопити  мене за руку:

— І не думай, що я дозволю тобі мене чіпати. Бо тоді точно почнеться скандал. Я ж така, що і закричати можу.

Мабуть, останні слова все-таки справили на них враження. Вони переглянулися ще раз і, кивнувши один одному, просто стали по два боки від мене з тонким натяком на те, що приймають мої умови.

***

Я йшла просто якимось нескінченним коридором з дверима. Хто тут взагалі живе? І куди вони всі поділися? Бо на нашому шляху за весь час не трапилось жодної душі. Жодної. От тепер точно почуваю себе покинутою відлюдницею.

І вже коли ситуація почала здаватись мені безнадійною, я побачила попереду трьох юнаків. Було видно, що вони щось жваво обговорювали. Всі одягнуті в однаковий одяг: темна сорочка зі штанами, білі манжети та пояс. Чоловіча версія одягу, який був одягнений на Віті. А інвентар для прибирання в їхніх руках ще більше підтверджував думку про те, що вони тут працюють.

Тільки-но я зі своїм супроводом потрапила в поле їхнього зору, як вони замовкли і опустили очі вниз. Наче чекали покарання за провину.

— Вітаю, — звернулась я до них, — можливо, ви мені підкажете, де всі? Чому коридор такий порожній?

Три пари здивованих очей тепер дивились на мене. Боже, та що це таке? Чому мої слова у всіх викликають подив? Це вже мене реально бісить.

— Здивування залишите на потім. Просто відповідайте на питання. Чи є якась проблема в цьому?

— Ні, ні, — трохи заїкаючись, заговорив один з цих юнаків, — ми нічого не знаємо. Просто виконуємо свою роботу.

— Ви впевнені? Бо зазвичай «просто нічого» так жваво не обговорюють. Тож, можливо, подумайте ще раз.

О, тепер вони втрьох позеленіли. З такою тенденцією ще одне моє питання — і вони знепритомніють.

— Ми тільки чули, що всіх з західного крила забрали на розмову з кронпринцем. Так що, будь ласка, не карайте нас.

«Яка зайнята людина, виявляється, мій чоловік, аж ціле крило на розмові з ним. Не дивно, що на дружину і часу немає.» 

— І чого я маю вас карати.  Сказали, що знаєте, і то добре. 

Під ще більш здивовані погляди я попрямувала далі. І чим більше я розмірковувала над почутим, тим більше почувала себе учасницею трилеру, а не кронпринцесою. Хоча, чесно, зараз я більше всього почувала себе ніким.

Пройшовши далі ще деякий час, цей безкінечний коридор закінчився, і ми вийшли до сходів. Спустившись вниз, я відмітила, що будівля має лише два поверхи і сходи ведуть до просторого холу. Можу тепер уявити, що знаходиться на цьому поверсі.

Сил на ще один довгий коридор не було, я вже хотіла просто вибратись на свіже повітря. Я попрямувала до величезних дверей по центру зали, які ну вже точно мали вивести мене на вулицю.

Так  і було. Я вийшла прямо до того саду, що бачила з вікна. Мабуть, він оточував це крило палацу по периметру.

Погода була гарною, післяобіднє повітря було теплим, комфортним. М’яке сонячне світло та легенький вітерець відчувались приємно. Тож я вирішила повільно прогулятись між цієї квітучої краси довкола. Сад був неймовірним, відразу видно, що в нього було вкладено багато сил і не менше грошей.

Завернувши за ріг будівлі, я побачила невелику одноповерхову будівлю, схожу на садовий будиночок. З вікна моєї кімнати його не було видно.