Розділ 3

Я взяла ложку і без зайвих церемоній почала їсти бульйон. Гарячий, ароматний, із грінками. Я прямо відчувала, як усередині мене розливається тепло. Це навіть додало мені бадьорості.

Дивна річ — люди часто думають, що великі проблеми потребують великих рішень. Насправді ж іноді достатньо просто почати з елементарного — поїсти.

Я підняла очі й помітила, що Віта просто сидить і дивиться на мене. Без жодної емоції. Ні здивування, ні цікавості, ні жалю, ні навіть ніяковіння. Ще хвилину тому вона розповідала мені про статус, а тепер сидить так, наче ми давні знайомі й така ситуація трапляється щодня.

І це було… дивно.

Але, можливо, мені це навіть на руку. Минуло пів дня, і за цей час, крім головного болю, я так нічого й не з’ясувала. Лише те, що я, можливо, якась поважна особа і, вірогідно, маю чоловіка. Але це так собі інформація. Бо якщо ти не пам’ятаєш навіть власного імені, статус і шлюб виглядають однаково абстрактно. Та й запитати напряму не виходить — я ж не знаю до кінця, що тут сталося і яка навколо ситуація.

Я саме намагалася придумати, як би обережно почати розмову, коли Віта заговорила першою: 

— Якщо у вас є якісь питання, Ваша Високосте, ви можете мені їх поставити. Обіцяю, ця розмова залишиться виключно між нами.

Мені подобається її ініціатива, але вона й трохи насторожує. Поки що вона єдина, хто погодився мені допомогти, а така послужливість від незнайомців не завжди безкорислива.

— Я просто рада, що з вами все добре, — продовжила Віта. — І бачу, що вам трохи нелегко. Весь палац досі гуде через останні новини. Сподіваюся, те, що ви пережили смерть, багато чого змінить.

Рука з ложкою завмерла на пів дорозі до рота. Померла? Я? 

— Почекай… — я повільно опустила ложку. — Померла? Я правильно розумію, ти говориш про смерть?

Я навіть нервово всміхнулася.

 — Та як таке можливо? Я ж почуваюся добре. Ну… не рахуючи голови.

— Я не знаю всіх деталей, пані, — спокійно відповіла Віта. — Але палацом ширяться чутки, що сьогодні зранку щось пробило вашу грудну клітку і ви почали стікати кров’ю. Поки королівський цілитель дістався ваших покоїв, ви вже були мертві. Та щойно він почав оглядати тіло, як його магія спрацювала, і поранення загоїлося. Він не одразу зрозумів, що відбувається. Попросив покликати кронпринца і нікого не пускати. Та поки вони сперечалися щодо того, що сталося, ви прийшли до тями. Ну а далі… ви вже, мабуть, і самі все знаєте.

Я повільно відклала ложку. Те, що сказала Віта, здавалося не просто шокуючим, а нелогічним. І що найцікавіше — мене зачіпав навіть не факт смерті, а слово «магія». Чому це сприймається мною так неоднозначно? Наче це… нераціонально. Наче це не має вкладатися в моє розуміння світу.

— Все це виглядає… нереально, Віто, — нарешті сказала я. — Ти впевнена, що це не перебільшені чутки? Як магія могла мене оживити? Ні, це точно щось не те. Хто взагалі здатний повернутися з того світу?

Віта трохи нахилила голову.

 — Можливо, це подарунок Творців. Те, що ви змогли пережити смерть і відродитися заново. Хіба це не диво? Другий шанс.

Я задумалася. З одного боку — так, краще бути живою, ніж мертвою. Але я чомусь не можу це прийняти. Можливо, я і втратила спогади, але інтуїція підказує: все значно складніше і заплутаніше, ніж здається.

Бачачи моє занепокоєння, Віта тихо додала:

 — Можливо, деякі ситуації просто потребують часу. Пояснення прийде в потрібний момент. Просто слідуйте за своїм серцем.

Я хмикнула. 

— Зручно говорити про серце, коли мозок тимчасово відмовляє. Не завжди серце приймає правильні рішення. Сухий розрахунок куди важливіший.

Я зробила ковток чаю. Інформація мене розгубила. Як реагувати на власне магічне воскресіння? Я або диво, або експеримент. І обидва варіанти мені не подобаються.

Віта легенько посміхнулася.

 — Ви цікава, кронпринцесо. Не кожен так спокійно відреагував би на смерть і втрату пам’яті. За цим цікаво спостерігати.

— Не пам’ятаю, щоб я говорила про втрату пам’яті, Віто.

Мене наче витягли з теплих обіймів на холод. Її слова миттєво протверезили.

— О, нічого такого, — відповіла вона. — Просто ваші питання і те, як ви поводитеся, змусили мене так подумати.

— І що не так з моєю поведінкою?

— Ви точно хочете знати?

— Так, давай уже начистоту.

Віта зітхнула. 

— Все. Все у вашій поведінці не так. Наче переді мною зовсім інша людина.

Я підняла брову.

 — І якою ж я була до цього?

Вона відповіла не відразу.

 — Я не маю права такого говорити… Але ви були складною.

— І що це має значити? — я примружилася. — А зараз я що, проста як двері?

Віта мовчала кілька секунд, ніби зважуючи слова. 

— А зараз ви просто шукаєте шлях до себе. Не боячись показувати емоції.

Тиша повисла між нами. Я розмірковувала над цим. Не скажу, що це щось прояснило, але принаймні я тепер розумію точку відліку. Не дивно, що в мене амнезія. Смерть рідко минає безслідно.

***

Через деякий час я закінчила обідати. Віта, забравши посуд, попрямувала до виходу. На столі вона залишила лише чай, сказавши наостанок: 

— Чай має допомогти з головним болем і трохи розслабити.

Він і справді допомагав. Біль помітно вщух і тепер лише ледь пульсував у скронях. Я полегшено зітхнула. Ну, це вже краще, ніж нічого. Гаряча їжа, теплий чай, тиша.

Я дивилася на свої руки, повільно обертаючи чашку між пальцями. Якщо вірити Віті, сьогодні я померла. Значить, зараз я живу життя, яке вже одного разу закінчилося. Дивна думка. І ще дивніша — я зовсім не пам’ятаю, ким була «до». Опинитися серед чужих людей страшно, але до цього можна звикнути. Але бути чужою самій собі — це вже зовсім інший рівень.

Я зробила останній ковток. Чай був теплий і трохи гіркуватий, але смачним.

— Ну що ж, — тихо сказала я сама до себе. — Треба у всьому розібратися. Якщо доля дала мені другий шанс — значить, перший я використала не до кінця.