Розділ 2

Я залишилася в кімнаті сама. І, чесно кажучи, відчула від цього полегшення. Тиша стала невеликим порятунком для мого головного болю. Ті чоловіки навіть не дали мені таблетки парацетамолу. Так би мовити, «піклування» про даму в біді.

Хоча чого я очікувала після слів того навіженого? Дружина. Та хіба так із дружиною поводяться?

Водночас те, що я залишилася наодинці, дало і зворотний ефект. Голову почали заполоняти думки. Де я? Чи безпечно тут? Як я втрапила в таку ситуацію і чому мені ніхто нічого так і не пояснив? І найголовніше — хто я, трясця, така взагалі?

Я встала з ліжка обережно, перевіряючи стан свого тіла. Що дивно: крім головного болю, мене більше нічого не турбувало. А це вже радувало. Отже, значних ушкоджень я не зазнала — принаймні фізичних. Психологічні, здається, ще попереду.

Я повільно підійшла до вікна ліворуч від ліжка. За ним простягався неймовірний сад. Розмаїття квітів та дерев милувало око і трохи заспокоювало. Принаймні я перебуваю в гарному місці. Якщо не брати до уваги цю кімнату.

Ні, вона була непоганою - величезною, чистою і просторою. Але цей інтер’єр...

Велике ліжко з темного дерева було оточене гобеленами темно-червоного кольору, з постільною білизною відповідного тону. На ньому лежало не менше десятка подушок. Навіщо стільки? Решта меблів у спальні були з того самого дерева: крісло зі столиком, шафа та трюмо. Дерево, беззаперечно, було якісним, але робило кімнату надто «важкою». Це точно жіноча кімната?

Щоб остаточно впевнитися, що я не в чоловічій кімнаті, я відчинила шафу. Купа суконь та взуття. Звісно, жіночих. Але ці кольори... Червоні, чорні, темно-сині. Якщо припустити, що це моя кімната, то я що — боюсь яскравих барв? Блондинці пасувало б щось «легше». Щось менш… владне. 

Я повільно провела рукою по речах. Роздивилася прикраси в ніші, понюхала парфуми та косметику на трюмо. Але ніщо не викликало відгуку. Жодних спогадів чи бодай емоцій. Наче ця кімната була мені зовсім чужою. Хоча зараз вона такою і була.

— Та як ви смієте мене не пускати! — почувся жіночий вереск за дверима. — Я особиста фрейліна кронпринцеси! Я можу заходити до її покоїв без дозволу. Що ви з нею вже зробили?!

— Наказ Його Королівської Високості — нікого не пускати, — відрізала охорона.

Але жінку це не зупиняло. Вона сипала погрозами та аргументами, чому має негайно опинитися всередині. Не скажу, що я горіла бажанням її бачити. Від цього вереску голова розболілася ще дужче.

— Та чи ви всі сьогодні вирішили доконати мене своїми криками?! — не витримавши, я відчинила двері.

За ними стояла молода, досить приваблива дівчина в рожевій сукні. По обидва боки від дверей завмерли двоє чоловіків. Явна охорона, але вигляд у них був специфічний — наче з епохи Ренесансу. Хоча й ця пані була одягнена в класичну бальну сукню.

— Кронпринцесо, ці невігласи не пускають мене до вас! — відразу звернулася вона до мене, ігноруючи мій роздратований тон. — Ви маєте покарати їх!

Вона так злорадно глянула на чоловіків, ніби очікувала негайної вендети.

— Це їхня робота. Не бачу приводу для покарання. У нас тут не монархія якась, щоб людей за виконання обов'язків карати.

І знову ці шоковані погляди. Набридло.

— Краще принесіть мені поїсти, помираю від голоду. Щось м’ясне з овочами. Можливо, бульйон, якщо є. Ви ж можете з цим допомогти?

На мить леді застигла, але швидко взяла себе в руки: — Я дам розпорядження, кронпринцесо.

— Чудово. Можливо, після їжі ми зможемо продовжити нашу бесіду.

Я повернулася до кімнати, сіла в крісло і перевела подих. Це буде до біса довгий день.

***

Біль почав поступово відступати, і я вже почала дрімати, коли в двері тихо постукали: 

— Ваша Високосте, обід.

Чудово. Хоча б щось приємне в цій ситуації. 

— Заходьте, будь ласка.

До кімнати зайшла дівчина, на вигляд моя ровесниця, одягнена в темну сукню з білими манжетами та паском. Вона несла тацю з їжею та напоями. На мій подив, там було саме те, що я замовила: соковите м’ясо з овочами, бульйон із грінками та чашка запашного чаю. Дівчина мовчки розставила все на столику біля крісла і вичікувально вставилася на мене.

— Хочеш приєднатися? — запропонувала я.

— О, ні, що ви! Це неприпустимо. Прислуга не має на це права. Ваш статус...

— Мій статус — це ще зовсім не з’ясована річ. Так що склади мені компанію, — я вказала на стілець біля ліжка. — Присунь його і сідай поруч. Як я можу, до речі, до тебе звертатися?

Дівчина взяла стілець, поставила його з іншого боку столу і присіла:

— Можете називати мене Вітою, пані.