Розділ 1

Я повільно відкриваю очі.

Спочатку в мою свідомість вривається світло — таке яскраве та сліпуче. Я заплющую від цього очі і відкриваю їх знову. Потім починаю чути звуки. Дуже гучні, поруч. Занадто близько, і через це моя голова починає боліти. Нестерпно. У мене що, похмілля?

Я повільно повертаю голову до епіцентру цього шуму і промовляю єдине, що приходить на думку:

— Замовкніть.

І відразу дві пари очей фокусуються на мені.

— Ваша Високосте, ви прийшли до тями! — до мене підскочив чоловік середніх літ у білому вбранні та окулярах. — Як ви себе почуваєте? Є якісь скарги?

Я не відразу відповідаю йому, адже мій погляд притягує чоловік позаду нього. Високий статний блондин. Молодий. Гарно одягнений. І що найголовніше — ці очі. Такого золотисто-карого відтінку. І сповнені відрази та злості.

— Болить голова від шуму. Ви занадто голосно говорили. І хочеться пити.

— О, так-так, зараз, — почувши мою відповідь, він відразу подає мені склянку з водою.

Я вагаюся, чи приймати склянку з рук незнайомця. Бо я точно розумію, що не в лікарні. Занадто пафосно виглядає ця кімната. Наче хтось намагався зайвий раз підкреслити свою значущість гобеленами і золотом довкола. Що за несмак.

Помітивши моє вагання, чоловік додає:

— Вода цілком нормальна, вона чиста, без домішок отрути чи інших зіль.

От його слова справили на мене геть протилежний ефект. Отрута? Зілля? Куди я взагалі потрапила?

Мабуть, мій вираз обличчя почав дратувати іншого чоловіка, бо він у дуже різкій формі промовив:

— Пане Клоде, та просто зціліть її головний біль і горло. Може, вона тоді буде поводити себе менш ідіотськи.

— Ідіотськи? — не витримую я. Бачте, мені тут дійсно погано, а цей. — Якщо ви вважаєте, що по-ідіотськи — це не пити щось із рук незнайомців, то можливо ідіот тут далеко не я.

На цих словах незнайомець тільки й зміг видати від здивування:

— Перепрошую?

— Так, перепросіть. Я тут почуваюся так, ніби моє тіло розчавили, а потім зібрали заново. Якісь люди спричинили мій головний біль своєю сваркою, і тепер я маю ще вислуховувати зауваження від геть незнайомих мені людей? Тож, мабуть, для початку представилися б і пояснили мені, де саме я знаходжуся і чому.

Цей грубіян провів руками по обличчю і закотив голову назад:

— Маргарет, серйозно, що за вистава?

— Я не знаю ніякої Маргарет і тим більше не розігрую вистави, — і аж тут у мене наче стрельнуло у скронях від розуміння.

Я не знаю, як мене звати. Не тільки вони були незнайомцями, а й я сама була незнайомою собі. Мене почала охоплювати паніка. Та хіба так буває, що ти забув про себе? Я ще розумію, коли забуваєш день народження колеги або що їв на обід. Але ж не це.

— Дайте мені дзеркало, хутко!

Чоловік у білому, перебуваючи в шоці, подав мені дзеркало з тумбочки біля ліжка. «Як зручно, — подумала я, — це щоб милуватися собою перед сном?».

Але потім мою увагу привернуло не це. З дзеркала на мене дивилася абсолютно незнайома мені дівчина. Гарна, маю відмітити. Довге волосся кольору пшениці, навіть трохи світліше. Доглянута шкіра, без жодних вад. І головне — очі. Такого неймовірного відтінку синього, ніби хтось замість них вставив мені два топази. Дівчина в дзеркалі об’єктивно була прекрасною. Виходить, це я така гарна?

Але це обличчя не викликало в мені нічого, крім відчуття краси. Наче воно і це тіло були чужими. Наче я була не собою. Та втім, я не знаю, ким я була чи є.

Дивне відчуття. Наче ти дивишся на себе з боку. Немов хтось випадково видав тобі чуже тіло і сказав: розбирайся сама.

— Я гарна, — все, що я змогла вимовити, розглядаючи себе.

— О, ну нарешті ти прийшла до тями, — вірогідно, не зумів втриматися від коментаря той, що назвав мене Маргарет.

Хоча маю сказати, ім’я мені здавалося ніби знайомим, але теж наче не таким. Боже, що це за приколи? Чому я нічого не пам’ятаю?

— Не хочу вас розчаровувати, але ні, я досі чекаю відповіді на свої питання. Повірте, ця ситуація дратує мене не менше вашого. Я навіть не можу сказати, хто я! І своє обличчя побачила от тільки що вперше.

На моїх останніх словах пан Клод, здається, гикнув і почав переводити погляд між мною і тим іншим. Він хотів тільки щось сказати, як у двері постукали.

— Ваша Королівська Високосте! Герцог Етерн повторно надіслав запит на королівського цілителя та аудієнцію з вами, — долинуло з-за дверей, а потім трохи тихіше: — Він обіцяє спалити замок, якщо буде чекати на цілителя ще бодай годину. 

— Та що там вже трапилося з Даміаном і леді Яріанель? Добре, ми зараз йдемо.

— Але як же? — промовив Клод, — її Високість потребує огляду.

— Вона поки потребує спокою і, можливо, їжі, якщо захоче, — поглянув він на мене. — Очевидних поранень більше немає. Думаю, це може почекати.

Та як він сміє! Ти диви який, спокій мені потрібен. Нічого, хай йдуть, спробую і без них прийти до тями.

І наче зрозумівши все по моєму виразу обличчя, цей пихатий індик показав жестом пану Клоду на двері. І вже коли той переступив поріг кімнати, блондин нахилився до мене і прошепотів:

— Не знаю, як ти дізналася про смерть свого татуся, люба дружино, але не думай, що твій спектакль якось вплине на твоє покарання. Я доведу, що ти теж за всім цим стояла, і тоді вже не буде чому у тебе боліти на плечах.

І на цих словах він рушив до дверей і вийшов, залишивши мене в ще більшому сум’ятті.

Дружина?