Розділ 23

Я відкрила очі, ніби прокинулася після шаленого сну, але насправді знала, що прийшла до тями після того, як втратила свідомість. Знайомий вигляд балдахіна над ліжком чітко давав мені зрозуміти, де я, а сповнене полегшення зітхання поруч підказувало, хто перебуває біля мене. І це було очевидно: я у своїй колишній кімнаті в маєтку Верденів, а поруч — мій колишній майже справжній наречений Філіп. Занадто багато «колишніх». Мене це дратує. Хоча, правильніше сказати, я все ще зла.

— Тобі краще починати говорити, поки я ще не повністю прийшла до тями, Філіпе, — повернувши до нього голову, промовила я.

Не скажу, що він виглядав якось жахливо, але було помітно, що переді мною дуже втомлена людина, з виразом відчаю та болю на обличчі. І нехай десь глибоко всередині це зачіпало якісь струни моєї душі, але наразі я не поведуся на це. Не зараз. Не поки отримаю відповіді. Навіть якщо я ще до кінця не знаю, що з цими відповідями робитиму.

— Тобі поки варто випити чаю й трохи поїсти. Тобі необхідні сили, а розмова, можливо, буде довгою, — спокійно промовив Філіп і поставив на ліжко столик-піднос із чаєм та частуваннями. — Ти недовго була непритомна, але, тим не менш, я дуже переймався за тебе.

— А як же твоя гостя та її родина? — не втрималася я від саркастичного зауваження. — А то, може, я своєю появою зірвала тобі нові заручини?

Філіп лише зітхнув і провів руками по обличчю.

— Ну, очікувано. Тим паче я сам усе це почав, — уважно поглянувши на мене, він продовжив: — Пані Лавіра, про яку ти чула, — моя кузина по маминій лінії. І сьогодні це була вечеря з родичами.

— Ну якщо не вона, то якась інша загадкова кохана, про яку ти мені казав.

— Та немає нікого. Ніколи не було. Крім тебе, в моєму серці й голові нікого немає, — Філіп невесело хмикнув. — І це як нагорода й кара одночасно.

— Ні, ну дякую, — я фиркнула, але все одно зробила ковток чаю й відчула, як мені помітно полегшало. — Як я вже казала, починай говорити. Не хочеться цей смачний чай марнувати на тебе.

— Незважаючи на те, яке я зараз справляю враження на людей та яку маю репутацію, в дитинстві я був дуже м'якою і вразливою дитиною. Можливо, через опіку батьків. Можливо, через той випадок із викраденням і смертю батька. Єдине, що не змінилося в мені, — це жага до створення винаходів та артефактів. Хоча останнім часом навіть це вже змінилося.

Він ненадовго замовк.

— До того ж, коли я був маленьким, родина ухвалила рішення, що задля моєї безпеки навчатимуся я під вигаданим ім'ям і з трохи зміненою зовнішністю. Усе це разом зробило мене замкнутим і сором'язливим. А діти таке відчувають і полюбляють пригнічувати слабших. Але одного дня маленька ти заступилася за мій винахід і щиро, без жодної вигоди, захотіла стати моїм другом. Можливо, це було дитяче захоплення, але саме того дня я подумав, що хочу, аби ти була моїм другом завжди. Саме тому я довірив тобі свою таємницю й відкрився, ким є насправді. Але наступного дня ти не з'явилася в школі, як і всі інші. Тепер я знаю причину.

Він сумно усміхнувся.

— Я міг, звичайно, попросити батьків знайти тебе, але який це мало б вигляд? Тим паче ми були ще дітьми. Та доля виявилася до мене прихильною, і ми навчалися на одному курсі в академії. Уяви моє розчарування, коли ти не впізнала мене. Звичайно, ми змінилися за ці роки й подорослішали, але ти ніяк не відреагувала, коли я назвав своє ім'я. Хоча був і плюс: ти не відреагувала так, як усі. Не бачила в мені спадкоємця герцога Вердена. Ти ставилася до мене так, ніби я був звичайною людиною. І тоді я подумав, що навіть якщо той дитячий спогад залишився лише в мене, то нічого. Я спробую створити нові. Але проблема була в тому, що я не знав, як до тебе підійти. А коли нарешті набрався сміливості, ти вже почала зустрічатися з тим сином графа Порте. А після вашого розриву до мене тільки й доходили чутки про твої можливі заручини. Тож я вирішив певний час просто спостерігати за тобою.

Він перевів подих.

— Ти була саме тією, хто надихнув мене на створення магічної камери. Одного дня я побачив тебе в променях ранкового весняного сонця на тлі квітучого дерева й подумав, що хотів би зберегти цей момент, щоб переглядати його знову і знову. Саме тоді мене й осяяло. І насправді перший знімок, який я зробив, — це була ти. На тому самому місці, тільки восени. А той знімок, що висить на стіні, був другим і випадковим — мене просто хтось штовхнув.

— Я знаю, — не витримала й промовила я. — Скажімо так, дехто по секрету показав мені те фото.

— Ну звичайно, мама, — з легкою посмішкою промовив Філіп. — Завжди дивуюся, як вона знаходить мій сховок. Так от. Якось так непомітно закінчилася академія, і ми розійшлися по своїх справах. Спочатку я навіть думав, що так, мабуть, судилося, але час від часу ти знову з'являлася десь. На балах, заходах, у столиці. І тоді я зрозумів одне: попри те, що я тебе кохав, я не міг набратися сміливості зробити той клятий крок назустріч. Імовірність бути відкинутим не дає взагалі створити умови для цієї імовірності. Я вже навіть удався до кардинальних дій. Попросив свою кузину, аби вона підіграла мені й потренувала.

— Філіпе, — я навіть поперхнулася чаєм, — не кажи, що вона...

— Нічого такого. Просто я уявляв тебе й намагався не виглядати дурнем і не збитися з думок. Імовірно, так і з'явилися плітки про нас, хоча люди чомусь оминали той факт, що ми рідня. Або ж, можливо, і не знали. Загалом неважливо.

— Чесно, поки що мені важко все це вкласти в голові, — промовила я. — Ти ж геть інший. Такий зібраний, упевнений і рішучий. Ти зумів стати казначеєм і доволі хорошим. Ти ж майбутній герцог, а боявся підійти до дівчини.

— Найважче завжди з тими, у кого закоханий. Кохання змушує нас робити різні речі. Навіть дурниці.

— І що ж тоді змінилося?

— Не повіриш: розбите серце мого друга, алкоголь і порада бармена. «Якщо довго дивитися на дівчину, можна побачити, як вона йде до іншого». Тоді я вперше уявив, що не буду твоїм чоловіком, і мене ніби прошило. І тоді я вирішив діяти. Я намагався дізнатися про твої вподобання та інтереси, родину, дозвілля. І виявилося, що ти зовсім не бажала вступати до шлюбу. І я знав, що, ймовірно, потрібен інший підхід.