Розділ 22

Я повільно опустилася на найближчий стілець і вперлася лобом у долоню. Ні. Ні, ні й ще раз ні. Я відмовляюся це приймати. Увесь цей час я була впевнена, що наше знайомство — це дивний збіг обставин. Безглуздий, незручний, місцями сороміцький, але все ж таки збіг. А тепер що виходить? Виходить, що один надто розумний артефакторник із герцогським титулом вирішив погратися в геніального стратега.

Я повільно підняла голову до стелі.

— То ти серйозно, Філіпе?

Нормальні чоловіки дарують квіти. Нормальні чоловіки запрошують на вечерю. Нормальні чоловіки хоча б намагаються поговорити з жінкою. А цей що зробив? Організував театральну постановку з приворотним зіллям, підкупленими учасниками й цілим сценарієм. Я навіть не знаю, захоплюватися мені його старанністю чи придушити власноруч. І що найобразливіше — усе це спрацювало. 

Я важко застогнала й прикрила очі. Ось це особливо дратувало. Якби план був дурний, я б зараз почувалася переможницею. Але ж ні. План виявився до огидного ефективним.

— Вітаю, Елісо, — пробурмотіла я сама до себе. — Тебе обвів навколо пальця чоловік, який, імовірно, складає шлюбні стратегії так само, як проєктує магічні артефакти.

Десь у цей момент мені захотілося знайти Філіпа й дуже культурно поставити йому кілька запитань. Наприклад: «Ти нормальний?» або «Тебе в дитинстві випадково не били кресленнями по голові?» або «Чому, заради творців, ти просто не запросив мене на побачення?».

Я відкинулася на спинку стільця й повільно видихнула. Усередині мене наростав гнів. Особливий жіночий гнів. Той самий, який чоловіки чомусь завжди недооцінюють. Вони думають, що жінка — це тендітна квітка. Насправді ж жінка більше схожа на воду. Вода може бути тихою. Може лагідно дзюрчати струмком. Може роками лишатися гладеньким озером. І саме тому всі забувають, що ця сама вода здатна рознести кляту дамбу, змити місто й перетворити корабель на купу трісок. От зараз я почувалася саме такою водою. Дуже спокійною зовні. Настільки спокійною, що це вже мало насторожувати. Бо десь у глибині цієї уявної водойми вже формувався прекрасний, величний і абсолютно руйнівний шторм. І в центрі цього шторму стояв один герцогський спадкоємець. Який спочатку роками мовчки закохувався. Потім організував багатоступеневу змову. Потім закохав мене в себе. Потім покинув. А тепер, як з'ясувалося, ще й залишив після себе цілу купу запитань.

Ні. Так просто він від мене не відбудеться. Я дуже хочу почути пояснення. Дуже. Настільки сильно, що після нашої наступної розмови Філіп Верден, можливо, нарешті зрозуміє, чому моряки з давніх часів боялися штормів більше, ніж будь-яких морських чудовиськ.

Коли я приїхала до маєтку Верденів, то вискочила з карети й понеслася до входу мало не бігом. Я була налаштована рішуче. Настільки рішуче, що якби зараз хтось спробував стати між мною та Філіпом, йому, мабуть, довелося б писати заповіт. Дворецький, який зустрів мене біля дверей, помітно здивувався.

— Леді Елісо? Ми не очікували на ваш візит. Наразі герцог, його родина та гості перебувають у великій вітальні.

Гості. Я миттєво згадала слова Селести про загадкову Лавіру та майбутній візит. На моїх губах повільно розтягнулася усмішка. Дуже широка. Дуже нехороша усмішка. Така, від якої розсудливі люди зазвичай починають нервово озиратися, шукаючи шлях до відступу.

— Не хвилюйтеся, — надзвичайно люб'язно промовила я. — У мене для пана Філіпа невеликий сюрприз. Втім, гадаю, його родині та гостям він теж запам'ятається надовго.

***

Я рішуче штовхнула важкі двері вітальні й увійшла всередину без жодного стуку чи попередження. У кімнаті миттєво запала тиша.

За довгим столом сиділи Вердени. Герцог, Селеста, пан Рейнар і сам Філіп. Навпроти них розташувалася незнайома мені родина: поважний чоловік із суворими рисами обличчя, елегантна жінка та молода дівчина приблизно мого віку. І саме на ній мій погляд затримався довше, ніж слід було. Темно-русяве волосся. Блакитні очі. Схожа статура. Вона не була моєю копією. Зовсім ні. Риси обличчя відрізнялися, усмішка теж. Але було в ній щось до болю знайоме. Наче хтось узяв кілька найбільш помітних рис моєї зовнішності й зібрав з них іншу людину. На мить я просто застигла. А потім мене мов блискавкою вдарило. Пані Лавіра. Та сама загадкова жінка, про яку я колись чула. Та сама «велика любов», про яку Філіп так раптово згадав під час нашого розриву.

То ось як? Моє роздратування миттєво переступило межу здорового глузду й перейшло в нову, досі невідому мені стадію. Я повільно перевела погляд на Філіпа.

— Якого біса, Філіпе?!

Судячи з облич присутніх, мого ефектного появлення вони не очікували. Герцог ледь не вдавився чаєм. Пан Рейнар різко підняв брови. Селеста повільно прикрила очі рукою. А Філіп просто застиг.

— Елісо? — розгублено промовив він, підводячись. — Що сталося?

— Що сталося?

Я навіть засміялася. Нервово. Дуже нервово.

— Ти ще питаєш?

— Саме це я й намагаюся зрозуміти.

— О, чудово. Тоді почнемо з простого.

Я повернулася до дівчини й люб'язно усміхнулася. Бідолашна вже виглядала наляканою.

— Скажіть, а ваш келих уже перевіряли?

— Перепрошую? — кліпнула вона.

— На вміст приворотного зілля.

У вітальні запала така тиша, що, здається, навіть годинник на стіні перестав цокати.

— Елісо... — напружено промовив Філіп.

— Що? Я просто хвилююся. Раптом це сімейна традиція? Раптом у вашому роді так заведено знайомитися з жінками?

Герцог тихо кашлянув у кулак. Селеста демонстративно відвернулася до вікна. Її плечі підозріло сіпнулися.

— Про що ти говориш? — уже значно тихіше запитав Філіп.

— Про ресторан. Про приворотне зілля. Про підставних людей. Про геніальні багатоступеневі плани.

Я побачила той самий момент. Ту саму секунду. Коли він усе зрозумів. Його обличчя зблідло настільки швидко, що навіть мені стало трохи шкода. Зовсім трохи.

— Хтось тобі розповів, — тихо сказав він.

— Молодець. Бачиш, можеш, коли хочеш. - мій погляд знову ковзнув до дівчини навпроти. І мене накрила нова хвиля обурення. — Ні, серйозно, Філіпе. Я навіть не знаю, що мене злить більше. Те, що ти підлаштував усе наше знайомство, чи те, що після цього сидиш тут із дівчиною, яка підозріло нагадує мене!