Розділ 21

— Не очікувала побачити вас, герцогине Верден, — промовила я, щойно вона переступила поріг кімнати, і постаралася, щоб мій голос звучав максимально рівно й байдуже. — Проходьте, сідайте.

— Я теж не очікувала, що колись опинюся тут, — спокійно, невимушеним і звичним для неї світським тоном відповіла Селеста, плавно опустившись у крісло навпроти мене. Вона окинула поглядом вітальню, а потім знову подивилася на мене. — І давай без цієї офіційності, Елісо. Зрештою, ми наодинці, та й одна одній уже геть не чужі.

Я злегка примружила очі, підібгавши губи. Попри її зовнішній спокій, я помітила, як міцно її пальці стискали ремінець дорогої сумочки.

— Тоді я ще менше розумію причину вашого візиту.

— Мій син Філіп, — прямо й без зайвих передмов озвучила вона мету свого приїзду. — Я жодного разу в житті не втручалася в його особисті справи. Але саме через тебе вирішила зробити виняток зі своїх залізних принципів.

Усередині мене все перевернулося від згадки його імені, але зовні я не подала й виду. Гнів, який я так дбайливо плекала всі ці тижні, миттєво виставив захисний щит.

— Якщо ви приїхали сюди, аби критикувати мене, повчати чи сперечатися — давайте на цьому й закінчимо, — різко відрізала я, підвівшись із місця й демонструючи, що не збираюся терпіти шляхетних дорікань. — Філіп уже все вирішив. Наші з ним справи та будь-які домовленості остаточно завершено. На жаль, як пара ми не склалися, тож я просто не бачу жодного сенсу в цій подальшій розмові.

— За це ти мені й подобаєшся, — з легкою, ледь помітною подобою посмішки промовила Селеста, спокійно спостерігаючи за моїм спалахом. — Сідай назад, Елісо. Я зовсім не збиралася тебе критикувати. Це, можна сказати, навіть свого роду комплімент твоїй гордості.

— Я вам подобаюся? — почуте трохи шокувало мене. Початкова ворожість дещо згасла, поступившись чистому здивуванню. Я повільно опустилася назад у крісло, не зводячи з неї очей. — Я, звичайно, розуміла, що ви не плекаєте до мене відвертої ненависті, але точно не думала, що можу претендувати на місце серед ваших улюбленців. Ваша строгість та емоційна відстороненість під час мого перебування в маєтку були яскравим тому підтвердженням.

Селеста на мить відвела погляд, і в її холодних очах промайнула тінь давнього, глибоко захованого болю.

— На жаль, життя навчило мене занадто прискіпливо придивлятися до людей. І тепер я не поспішаю підпускати їх надто близько до себе — якими б привабливими чи щирими вони мені не здавалися. Одного гіркого досвіду в минулому мені виявилося більш ніж достатньо.

— Тож, — я злегка нахилилася вперед, уважно вдивляючись у її обличчя, — якщо ви прийшли сюди не для того, щоб захищати вчинок свого сина... то навіщо?

Селеста не поспішала з відповіддю. Вона на мить замислилася, а потім раптом запитала, дивлячись мені просто в очі:

— Скажи, Елісо, як у твоїй уяві виглядають артефакторники? Хто вони для тебе?

Я здивовано кліпнула, не розуміючи, до чого тут це питання. Мені, звісно, було чудово відомо, що сама Селеста — сильний артефакторник; це не було для мене секретом. Проте її раптовий інтерес до цієї теми збив мене з пантелику.

— Вони винахідники, — відповіла я, знизавши плечима. — Творці. Безумовно, по-своєму надзвичайно талановиті люди, які вміють підкорювати магію формі.

— А я б сказала, що вони уразливі, — тихіше, ніж зазвичай, промовила Селеста, і в її голосі вперше зазвучала дивна, майже інтимна щирість. — І повір, я знаю, про що говорю. Бо я сама артефакторник і пройшла через це.

Я застигла, розгублено перебираючи в голові варіанти. Я абсолютно не розуміла, до чого вона веде, яким боком уразливість майстрів магічних предметів стосується Філіпа та того жорстокого розриву, який він мені влаштував. Навіщо заходити так здалеку?

— Вірогідно, ти не розумієш, до чого це питання? — Селеста гірко, ледь помітно посміхнулася. — Я просто хочу, аби ти краще зрозуміла те, що я спробую тобі донести.

Вона зробила невелику паузу, збираючись із думками, і продовжила:

— Ніхто ніколи не задумується, які ризики постійно несуть артефакторники. Ми — ті, хто рухає це суспільство, його прогрес. Практично все, чим зараз користуються маги та інші істоти, було створено нами. Проте наша магія лише творить, вона пасивна. Ми не можемо в мить небезпеки спрямувати її на захист або ж руйнівну дію, як, наприклад, стихійні маги. І саме тому ми завжди є гарною, легкою мішенню. Адже кому потрібні свідки чи творці тих винаходів, які здатні знищити чиєсь життя або створити бездоганну ілюзію? За часів, коли ще не було єдиного королівства магів, родина Верден була звичайною родиною артефакторників — без титулів і цього неймовірного багатства. Звичайно, не бідною родиною, але все-таки не таких масштабів, як зараз. Чула колись фразу про те, що найбільша криза спонукає до найбільших змін? Саме так сталося під час Великої війни магів. Прапрадід Філіпа по-своєму надихнувся тим жахом, що тоді відбувався, і створив чимало як захисних, так і потужних бойових артефактів. І багато в чому саме ці артефакти допомогли першому королю виграти війну.

Селеста вирівняла спину, її погляд став крижаним.

— Саме так родина Верден отримала герцогський титул, свої території та привілеї. Перший герцог Верден був не лише талановитою, а й надзвичайно розумною людиною. Він уже тоді знав, що великі гроші, влада і слава — це завжди величезна відповідальність і ще більша небезпека. Через цей проклятий титул він спочатку взагалі не хотів заводити сім’ю, боячись підставити близьких. Але зворотний бік титулу полягає в тому, що ти завжди мусиш мати спадкоємця, комусь його передати. Майже ніхто поза межами нашого роду цього не знає, але у Верденів є своєрідне таємне правило-прокляття: не кохати й завжди бути напоготові.

— Це дуже сумна історія, — промовила я, відчуваючи, як по шкірі пробіг мороз, але захисна образа все ще змушувала мене опиратися. — Але я взагалі не розумію, як ваш візит до мене пов’язаний з історією роду Верденів.