Розділ 20

— Вибач, Філіпе, я, здається, ще не до кінця одужала, бо мені почулося щось геть дивне, — шоковано промовила я, з усіх сил намагаючись виглядати спокійною, хоча всередині в цей момент ніби щось із тріском обірвалося. — Мені почулося, що ти хочеш розійтися.

— Ти все правильно почула, Елісо, — зі спокійним, абсолютно беземоційним виразом обличчя промовив Філіп. — Я розумію, що ще не минуло шести місяців, як ми домовлялися, але через останні події пропоную зробити це зараз. Аби даремно не витрачати наш із тобою час.

— Домовленість? Витрачання часу? — я дивилася на Філіпа й відчувала, як у моїй голові картинка і його слова просто не складаються докупи. Наче все це він мав говорити не мені, а комусь іншому. — Мені здавалося, що слова «домовленість» між нами вже давно немає. Те, що ти верзеш — якесь безглуздя! Краще скажи, що це невдалий жарт, бо я геть не розумію твоїх мотивів. Я ж бачу, що ти не байдужий до мене! Усі твої вчинки, усе те, що між нами було. Якщо це через те, що я ледь не постраждала, то мені треба ще трохи часу, і я прийду до норми. Врешті-решт, твоя родина не винна в тому, що існують такі люди, ладні на все заради власної вигоди.

— Елісо, та ситуація, що склалася, дійсно прикра, але вона тут ні до чого, — Філіп відвів погляд. — Мене більше хвилюють наслідки. Столицею вже повзуть чутки про те, що насправді твоя родина все підлаштувала, намагаючись так збагатитися за наш рахунок. Та й взагалі... чи підходить роду Верденів родина з такою репутацією? Все це між нами, скажімо так, і почалося лише для того, аби уникнути пліток, а в результаті вийшло, що ми створили інші, не менш брудні.

Він зробив коротку паузу, підвівся зі стільця й підійшов до вікна, ховаючи від мене своє обличчя в нічній темряві.

— Я майбутній герцог. І я не можу дозволити собі такої розкоші, як псування репутації через сумнівних родичів моєї нареченої.

— Це якась маячня, Філіпе! — не витримавши, уже гнівно промовила я, підхоплюючись на ноги. — Ти від самого початку чудово розумів, що моя родина не проста, знав про мої стосунки з батьком! Але ти сам весь час повторював, що усе вирішиш. І що тепер? Ти говориш такі абсурдні речі... Я відмовляюся в це вірити!

Філіп повільно повернувся до мене. На його обличчі я побачила тупу, незрозумілу рішучість — вираз людини, яка вже все для себе безповоротно вирішила.

— Не хотів тобі цього казати, бо планував закінчити нашу співпрацю більш мирно і спокійно, — тихо вимовив він. — Але насправді... я давно кохаю іншу. І через певні обставини, що змінилися, ми наразі нарешті можемо бути разом.

Я просто не знала, що сказати. Вірніше, мою голову розривало від думок, але я не знаходила слів, щоб правильно донести їх до нього. Що взагалі могло статися, поки я намагалася вилікувати душу? Звісно, хвиля обурення миттєво знесла в моїй голові всі раціональні доводи. Найважче у сварці — не знайти компроміс, а вчасно взяти власні емоції під контроль. Але наразі я цього зробити вже не могла. Мій моральний стан і без того бажав кращого.

— Домовленість?! Домовленість, Філіпе?! — виплюнула я, відчуваючи, як до горла підступають сльози гніву. — Щось я не пам’ятаю в нашій домовленості пункту про спільні вечори і ночі! Про будування планів на майбутнє та про весь цей цирк із несподіваною коханою! Якщо таким чином ти намагаєшся вберегти мене від якихось майбутніх зазіхань чи небезпек, то ти обрав найтупіший спосіб з усіх можливих!

— Ти можеш думати все, що тобі заманеться, — холодно відрізав Філіп, підходячи назад до столу. — Я повідомив тобі все, що хотів. Як і причини моїх дій. Також я виплачу тобі солідну моральну компенсацію за все пережите, адже тут є велика провина й моєї родини, хоч твій батько і доклав руку до викрадення. Компенсації, я запевняю тебе, цілком вистачить на життя в повному достатку, аж поки ти не знайдеш нового кандидата в чоловіки.

Рівень мого обурення і злості досяг свого апогею. Компенсація! Подумати тільки, він відкуповується від мене, наче я якась дешева утриманка! Якщо я ще намагалася знайти логіку в його словах і зрозуміти, чому він так поводиться, то цим фінансовим жестом він остаточно розтоптав мою гордість, ударивши по найболючішому. Ніби я була з ним лише через його золото й титул.

— А знаєш що? — я відчувала, як моє обличчя палає від гніву і дрібно трусяться руки. — Давай сюди свою компенсацію! Я ще подумаю, чи не буде замало за мій зіпсований час. Куплю собі окремий будинок і відкрию власну справу. А там, дивись, і дійсно вийду заміж та заведу діточок. Зрештою, той самий Мартін досі чекає на мене й буде тільки радий!

— Я бажаю тобі лише щастя, — на мить на обличчі Філіпа промайнули глибокий смуток і жаль, але я вже не хотіла цього бачити. Мені було байдуже на його акторську гру.

— Засуньте свої побажання, знаєте куди, пане Верден? — я швидким кроком підійшла до дверей і показово, з гуркотом відчинила їх навстіж. — Підготуйте всі необхідні папери та гроші. Завтра вранці я покину цей маєток.

— До чого такий поспіх, Елісо? — важко зітхнув Філіп, роблячи рух у мій бік.

— Не хочу, аби ваша таємна кохана чекала на вас бодай на один день довше!

***

Я не плакала. Ні, жодна сльоза не впала з моїх очей того вечора. Натомість я щосили намагалася живити себе гнівом, який палав усередині. Гнівом на Філіпа — за всю цю абсурдну дурню в його діях, і гнівом на саму себе — за те, що необачно вирішила довіритися, розслабитися й відкрити своє серце так глибоко.

Проте навіть крізь пекучу образу мій розум продовжував чіплятися за логіку. Я чітко знала: він щось недоговорює. Ця раптова історія про таємну кохану виглядала занадто шитою білими нитками. За всі ці місяці, проведені разом, я жодного разу не помітила бодай натяку на присутність іншої жінки в його житті. Навпаки, я бачила лише власницькі спроби Філіпа усунути будь-яких потенційних залицяльників і його ревниві погляди в мій бік. Єдина леді, про яку я колись чула мимохідь, була якась загадкова пані Лавіра. Але це ж не могла бути вона... Ще тоді, на самому початку, Філіп запевнив мене, що вона нічого не означає — просто далеке минуле. А що, як це минуле раптом повернулося й виявилося не таким уже й далеким?