Розділ 19

Людська пам'ять — дивовижний і водночас найжорстокіший механізм, створений природою. Вона схожа на величезний архів, де на кожній полиці приховано уламки нашого минулого. Але іноді в цей архів грубо втручаються чужі руки. Особливо коли йдеться про травматичні спогади. Ті, що приносять із собою лише липкий жах, біль і безсилля, зазвичай хочеться викреслити назавжди. На перший погляд здається, що забуття — це благословення, найкращі ліки для пораненої душі. Але коли це забуття примусове, коли твій розум ламає найнятий батьками маг-менталіст, мета зовсім інша.

Астор тоді рятував не мою дитячу психіку. Він ховав свій перший ганебний гріх — адже саме через його перші величезні борги мене, восьмирічну дівчинку, викрали, щоб жорстоко шантажувати його. Менталіст звів у моїй голові глуху, непробивну стіну, випаливши весь той кошмар дотла. Проте, руйнуючи спогади, неможливо діяти вибірково. Позбуваючись жаху підвалу, мотузок та ножів, чужа магія заразом випалила й те єдине світло, що було в мені того дня. Разом із монстрами з моєї пам'яті назавжди зникло найважливіше знайомство у моєму житті.

Я блукала лабіринтами власного розуму, відчуваючи, як замок менталіста на моїй свідомості тріщить і розсипається під дією теперішнього болю. Спогади поверталися важкими, яскравими спалахами, вибухаючи перед очима картинами з дитинства.

Я чітко згадала той сонячний день у магічній школі. Мені було вісім, а йому — десять. Гурт дітлахів голосно й образливо кепкував із дивного хлопчика та його дивакуватого винаходу. Це була якась кумедна імітація коня, що працювала взагалі без магії — дивна конструкція з трьома колесами та незвичним сідлом. Діти тицяли пальцями й сміялися, а він, затятий і гордий, стискав кулаки, готовий захищати свій витвір.

Саме тоді я підійшла до нього. Сміливо, наперекір усім, оглянула цю конструкцію і щиро сказала, що вважаю його винахід просто чудовим і неймовірно корисним. Треба було бачити, як спалахнули його очі.

У тій школі він навчався таємно, під чужим ім'ям, оберігаючи таємниці своєї родини. Але мені, на прощання, він змовницьки посміхнувся і прошепотів на вушко свій найбільший секрет: «По секрету скажу тобі — моє справжнє імʼя Філіп Верден. Давай дружити. Ти мені дуже подобаєшся».

Того ж дня мене викрали. І я забула все. Забула хлопчика, який першим подарував мені своє серце, і якого я стільки років сприймала лише як майбутнього герцога та талановитого мага. Яка жорстока іронія. Він пам'ятав мене весь цей час. Він кохав ту дівчинку, яка колись повірила в його мрію.

Крізь цей ментальний туман, крізь спогад про десятирічного Філіпа, який простягає мені руку в шкільному дворі, я раптом почала відчувати звуки реальності. Той самий голос, але вже дорослий, хрипкий, наповнений диким, тваринним страхом, проривався крізь мою темряву, благаючи мене повернутися.

***

Я почала приходити до тями повільно, наче виринаючи з глибокої, густої води на поверхню. Перше, що я усвідомила, — мені більше не було боляче. Фізично я почувалася дивно добре: голова вже не вибухала болем, дихати було легко, і навіть безіменний палець на правій руці, який бандит збирався відрізати, був на місці. Я відчувала там лише легке поколювання й знайоме, заспокійливе тепло персня на заручини.

Зусиллям волі я змусила себе розплющити повіки. Світло навколо було м’яким, приглушеним. Коли зір нарешті сфокусувався, я зрозуміла, що лежу у своїй спальні в маєтку Верденів. А поруч із ліжком, схилившись уперед, сидів Філіп. Він міцно, майже до болю стискав мою долоню у своїй руціі, не відводячи погляду, дивився на моє обличчя. Навколо його очей залягли темні тіні, сорочка була пом'ята, а на обличчі застиг такий вираз відчаю, що мені стало важко дихати. Він встиг. Він мене врятував.

Щойно я ледь помітно стиснула його пальці у відповідь, Філіп здригнувся. В його очах миттєво спалахнуло таке колосальне полегшення і шалена, нестримна радість, що він на мить заплющив очі, притискаючи мою долоню до своїх губ.

— Елісо... о Творці, Елісо, — прохрипів він, і його голос помітно тремтів. — Як ти почуваєшся? Де болить? Прошу, скажи що-небудь.

Я спробувала ковтнути, зволожуючи пересохле горло, й ледь чутно прошепотіла:

— Усе добре... Мені вже не болить. Що сталося?

Філіп судомно зітхнув, зачісуючи вільну руку назад у скуйовджене волосся.

— Я ледь з глузду не з'їхав від страху за тебе. Ти майже три дні не приходила до тями, люба. Наш сімейний цілитель затягнув твою рану на пальці в перші ж хвилини, фізичних травм уже немає... Але ти просто не прокидалася. Він сказав, що справа не в тілі, а в якомусь потужному ментальному блоці в твоїй голові, який раптово почав руйнуватися через шок. Ми не знали, що робити, я просто сидів тут і...

— Чому ти не сказав мені раніше, Філіпе?

Він розгублено моргнув, не розуміючи моєї раптової зміни теми.

— Про що не сказав? Про викрадачів? Ми спіймали їхнього ватажка, він...

— Ні, — я слабко посміхнулася, міцніше стискаючи його руку. — Чому ти не сказав мені, чи доробив ти в результаті той свій дивний винахід із трьома колесами й незвичним сідлом?

Філіп буквально застиг. Його подих перехопило, а пальці, що тримали мою руку, на мить заніміли. На його обличчі відбився такий щирий шок, наче перед ним щойно з'явився привид.

— Ти... ти пам'ятаєш? — ледь чутно, майже беззвучно запитав він, подаючись уперед. — Але як? Я... я був упевнений, що ти зовсім не пам'ятаєш мене з тієї школи. Ти жодного разу навіть не натякнула, коли ми зустрілися знову...

— Як виявилося, у мене просто поцупили частину моїх спогадів, — тихо відповіла я, відчуваючи, як зникає останній холод у моєму серці. — Виявляється в дитинстві мене теж викрадали. Батько найняв менталіста, щоб приховати свій борг і моє перше викрадення. Вони стерли мені весь той день. Але тепер я згадала все, Філіпе. Згадала хлопчика, який таємно сказав мені своє справжнє ім'я.

— Я був упевнений, що ти не пам'ятаєш мене, — ледь чутно повторив Філіп, усе ще не вірячи своїм вухам. Його погляд потеплішав, хоча в ньому досі читався відголосок пережитого жаху. — Я думав, що та наша перша зустріч просто була незначною для тебе, звичайним дитячим епізодом. Та й зрештою, це вже не мало особливого сенсу, адже доля все одно звела нас знову, і ми разом.